Мізрах Ігор: узагальнююча практика визнання валютних кредитів та договорів іпотеки недійсними

Завдяки фінансовій кризі кредитний бум в Україні змінився валом судових справ про визнання кредитних договорів недійсними. Оскільки це питання не втрачає актуальності, наша редакція звернулася до практикуючого відомого юриста, експерта Мізраха Ігоря Аркадійовича розповісти про особливості відповідної судової практики. Правник порадив, якими інструментами скористатись, щоб розірвати кредитний договір або визнати його недійсним, а також розповів, на які аспекти звертають увагу суди. 

Основні підстави для визнання договорів кредиту (здебільшого в іноземній валюті) недійсними такі: 

  1. Згідно з ч. 1 ст. 99 Конституції України, п. 1 ст. 3 декрету Кабінету міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», п. 3.3 ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ч. 1 ст. 524 та ч. 1 ст. 533 Цивільного кодексу України грошовою одиницею України є гривня, а всі>
  2. Відповідно до вимог ч. 1 та п. «в» ч. 4 ст. 5 декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» отримання кредиту у валюті потребує від фізичної особи індивідуальної ліцензії.
  3. Відповідно до п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Національного банку України від 10.05.2007 р. № 168 (далі – Правила), у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов’язані під час укладення кредитного договору попередити споживача про валютні ризики під час виконання зобов’язань за кредитним договором. Невиконання цієї вимоги є порушенням вимоги п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон) в частині надання повної та достовірної інформації стосовно банківського продукту.
  4. Згідно з вимогами п. «г» ч. 2 ст. 11 Закону банк зобов’язаний у письмовій формі повідомити споживача про тип відсоткової ставки. Така ж вимога встановлена п/п 2.1 п. 2 Правил. Невизначення в договорі кредиту типу відсоткової ставки – фіксованої чи/або змінної – свідчить про недосягнення позичальником і банком згоди щодо всіх істотних умов, а отже, про неукладення кредитного договору (п. 1 ст. 638 та ч. 1 ст. 1054 ЦКУ). 
  5. Розмір відсоткової ставки може бути переглянутий лише за умови, що сторони визначили таку ставку як змінну. При цьому абзац 4 п. 3.4 Правил зобов’язує банк зазначити в кредитному договорі правило, згідно з яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договір про надання кредиту передбачає можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Наприклад, коли збільшення облікової ставки НБУ на 1% призводить до збільшення ставки за кредитом на 1,5%. Пункт 4 ч. 5 ст. 11, чч. 1–2, п. 3 ч. 3 ст. 18 Закону передбачають, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати до договорів зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу, а також встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. До договорів зі споживачами про надання кредиту застосовуються положення Закону про несправедливі умови в договорах, згідно з якими заборонено встановлювати дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Частина 6 ст. 19 Закону передбачає: «Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними».
  6. У листі НБУ «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» від 16.06.2007 р. № 40-117/2093-6134 сказано: «Метою розробки Правил було встановлення єдиного для усіх банків порядку надання споживачу повної та достовірної інформації про сукупну вартість кредиту. Одночасно слід зазначити, що листом від 19.01.2006 р. № 18-112/219-637 НБУ звертав увагу банківської спільноти на необхідність врахування банками у своїй кредитній політиці вимог ст. 11 Закону. Зокрема, наголошувалося на необхідності перегляду діючих форм кредитних договорів. Разом із цим зверталася увага банків на можливість виникнення в їх діяльності певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит з фізичними особами, що обумовлені нормами ст. 11 Закону. Вважаємо за необхідне підкреслити, що договір споживчого кредиту – це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших банківських правочинів.

Крім того, вважаю за необхідне звернути увагу, що норми щодо захисту прав споживачів при отриманні споживчого кредиту містяться не тільки у ст. 11 Закону, ч. 5 якої, зокрема, визначено, що до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення Закону про справедливі умови, перелік яких не є виключним. Так, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача, зокрема встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Підлягають безумовному виконанню при наданні банками споживчих кредитів також приписи ст. 19 («Заборона нечесної підприємницької практики») та 21 («Порушення прав споживачів») Закону». 

Також Ігор Мізрах звернув увагу і на те, що у судовій практиці щодо визнання кредитних договорів в іноземній валюті недійсними є два основні принципи:

  • банк не має права надавати, а позичальник – отримувати та повертати кредит в іноземній валюті без отримання відповідної індивідуальної ліцензії, тому що відповідно до ст. 192 ЦКУ іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом, а ст. 5 декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» регламентує, що на здійснення валютних операцій (зокрема, використання іноземної валюти на території України як засобу платежу) НБУ видає відповідні ліцензії;
  • умови договорів про надання кредиту в іноземній валюті порушують принцип справедливості, закріплений ст. 3 ЦКУ, оскільки надання кредиту в іноземній валюті є зловживанням правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України кредитодавець як суб’єкт підприємницької діяльності перекладає виключно на позичальника за кредитним договором та споживача кредитних послуг, що дає останньому право відповідно до ст. 18 Закону вимагати визнання кредитного договору недійсним у цілому.
Проте наведені позиції мають і недоліки. Зокрема, законодавство України містить низку підзаконних нормативно-правових актів, які є суперечливими та неоднозначно регулюють правовідносини з кредитування в іноземній валюті, а тому дозволяють фінансовим установам певною мірою виправдати законність валютного кредитування. Водночас навіть якщо суд відмовив у задоволенні позову про визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним, його оскарження може бути досить ефективним засобом захисту майнових прав та інтересів боржника, хоча б у плані відстрочення стягнення на заставне майно останнього (відповідно до ст. 201 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 79 Господарського процесуального кодексу України суд зобов’язаний зупинити провадження у справі в разі неможливості її розгляду до вирішення пов’язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом). Такий тактичний хід дасть боржнику додатковий час для відновлення платоспроможності та пошуку ресурсів, необхідних для погашення заборгованості за кредитним договором, і дозволить йому зберегти право власності на заставне майно.  

Також Мізрах Ігор Аркадійович зауважив, що в Україні сформувався певний інструментарій, який можна використати, щоб розірвати кредитний договір чи визнати його недійсним. Так, на початку фінансової кризи юристи намагалися визнавати кредитні договори, укладені в іноземній валюті, недійсними на підставі положень законодавства про те, що єдиним законним платіжним засобом на території України є гривня. Однак Вищий господарський суд України у своєму рішенні від 18.11.2009 р. вказав на необґрунтованість цієї позиції. Ефективним інструментом є визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним на підставі відсутності у кредитної установи (банку) індивідуальної ліцензії, наявність якої відповідно до положень декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» є обов’язковою при наданні кредитів в іноземній валюті, якщо строки та суми таких кредитів перевищують межі, передбачені законодавством. Використовують також інструменти банкрутства та реструктуризації суб’єктів підприємницької діяльності. Цікавим є такий спосіб уникнення виконання зобов’язань за кредитним договором, як посилання на те, що фінансова криза є обставиною форс-мажору. Але таке обґрунтування доволі складне і не завжди ефективне. Недійсність кредитного договору можна обґрунтувати порушенням права спільної сумісної власності в разі непогодження умов кредитного договору із заставою спільного майна з одним із подружжя, а також порушенням прав дітей при укладенні договорів іпотеки. У кожній конкретній ситуації слід враховувати положення кредитного договору та розробляти індивідуальні схеми розірвання або визнання кредитного договору недійсним. 

Але, Мізрах Ігор і зауважив на те, що умовно кредитні спори можна поділити на такі, що випливають: з договорів про надання кредитних ліній (про стягнення заборгованості за кредитом з одного боку та оскарження кредитного договору з іншого) або з договорів, які забезпечують виконання боржником своїх кредитних зобов’язань (застава або іпотека, порука, банківська гарантія). Для оспорювання положень кредитних договорів останнім часом використовували так звану валютну схему: заявляли, що договір суперечить валютному законодавству у зв’язку з невизначеністю на законодавчому рівні питання про те, чи у всіх випадках наявність у банків генеральних та індивідуальних ліцензій на вчинення валютних операцій, зокрема з видачі та обслуговуванням кредиту в іноземній валюті, кореспондується із правом позичальників виконувати свої зобов’язання за кредитом, використовуючи іноземну валюту як засіб платежу. Були з цього приводу і небезпідставні рішення судів на користь фізичних осіб, проте особливості регулювання вказаних правовідносин за участю юридичних осіб не сприяли формуванню позитивної для позичальників практики. Відтак сьогодні зазначена схема рідко застосовується для визнання договору кредиту недійсними і є наслідком дефекту самого договору. Боржникам цікавіше оспорювати забезпечувальні зобов’язання, щоб виграти час, а також позбавити банк ліквідного забезпечення. Тому для банків актуальна проблема технічних та пов’язаних позовів щодо оскарження договорів застави та поруки, до вирішення яких зупиняється розгляд справи за позовом банка про стягнення боргу. Ефективних процесуальних інструментів та передумов для боротьби з пов’язаними позовами (наприклад, правил про обов’язковий розгляд в одному провадженні позовів про стягнення боргу та зустрічних позовів боржників або поручителів про оскарження забезпечувальних договорів) в Україні немає. Проте останнім часом суди апеляційної інстанції все частіше скасовують ухвали місцевих судів про зупинення провадження у справі до розгляду таких технічних позовів, зазначаючи, що відсутній той чи інший з елементів, сукупність яких необхідна для зупинення справи. Новим трендом можна вважати намагання боржників стягнути з банків суми збитків, які в декілька разів перевищують кредитні зобов’язання. Для цього призначені схеми з використанням завдатку при укладенні попереднього договору відчуження майна, яке, наприклад, поки перебуває в іпотеці банку, але щодо якого є рішення місцевих судів про визнання іпотеки недійсною чи припиненою. Такі позови не мають перспектив через неможливість забезпечувати завдатком попередні договори і відсутність елементів правопорушення в діях банку, який, на думку боржника, завдав йому збитків своєю бездіяльністю щодо звільнення майна боржника з-під обтяження (хоча насправді достатніх правових підстав для звільнення такого майна немає). Слід також звернути увагу на подекуди невиправдану агресивність банків по відношенню до боржників (за заявами банків порушується все більше кримінальних справ щодо недобросовісних боржників) і небажання боржників (перш за все великих ретейлерів, весь бізнес яких побудований на кредитах) погашати мільйонні борги, які банки змушені покривати за рахунок звернення стягнень на іпотеки населення та малого бізнесу, підриваючи таким чином довіру до фінансових установ.

Якщо ж говорити про визнання договорів недійсними, сказав Мізрах І., то у першу чергу слід згадати позовні заяви, обґрунтовані тим, що національною валютою України та єдиним законним платіжним засобом на її території є гривня, і декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає необхідність отримання індивідуальних ліцензій НБУ як для надання чи одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, так і для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Але при перегляді таких справ у касаційній інстанції ВГСУ, як правило, відмовляє в задоволенні позовів. У деяких справах позивачі просили визнати договір недійсним у зв’язку з правом банку в односторонньому порядку змінювати розмір процентів, мотивуючи позов порушенням принципу свободи договору. Однак ВСГУ зазначив, що на час укладення кредитного договору законодавство не забороняло односторонню зміну розміру кредитної ставки, а отже, підстави для задоволення позову відсутні. Набули поширення позови на підставі ст. 652 ЦКУ (зміна або розірвання договору у зв’язку з істотною зміною обставин). Проте правова конструкція цієї статті доволі складна і передбачає наявність усіх чотирьох умов, як-от: сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обумовлена причинами, які зацікавлена сторона не могла усунути попри свою обачливість; виконання договору позбавило б зацікавлену сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору, та порушило б співвідношення майнових інтересів сторін; ризик зміни обставин не покладений на зацікавлену сторону. Позови, обґрунтовані впливом світової фінансової кризи, відхиляються з огляду на те, що впливу кризи зазнала й інша сторона, тобто банк, а підприємницька діяльність є ризиковою за визначенням, і сторони кредитного договору повинні були передбачити ймовірність настання фінансової кризи. Тому застосування ст. 652 ЦКУ потребує майстерності юриста, ретельної підготовки та серйозного обґрунтування. 

Також Мізрах Ігор звернув увагу, на те що загальне визначення та критерії недійсності договорів містять ЦКУ (ч. 13, 5, 6 ст. 203 і ст. 215) та Господарський кодекс України (ч. 1 ст. 207). Такими критеріями є: невідповідність договору загальним вимогам законодавства та моральним засадам суспільства (постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними» від 06.11.2009 р.), порушення публічного порядку (лист Дежкомпідприємництва від 19.03.2010 р. № 3446 і лист Міністерства юстиції України від 29.03.2010 р. № 409-0-1-10-19), відсутність цивільної дієздатності (ЦКУ) або господарської компетенції (ГКУ), відсутність свободи волевиявлення контрагентів та невідповідність волевиявлення їх внутрішній волі (обман, насилля тощо), а також відсутність реального настання правових наслідків (ст. 234 ЦКУ). Судова практика та різноманітні роз’яснення державних органів обирають консервативний шлях і стають на бік сторони, яка не зацікавлена у визнанні договору недійсним. Натомість є чимало резонансних справ, у яких в основу рішень судових інстанцій були покладені розлогі трактування принципів і засад цивільного та господарського права (рішення Господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. № 9/70пд, рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.10.2009 р. № 3/98, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2009 р. № 28/462-09). Таким чином, своєрідним стандартним набором для визнання кредитних договорів недійсними є:

  • невідповідність принципам цивільного та господарського права (справедливості, розумності, добросовісності);
  • вираження зобов’язання не в національній грошовій одинці – гривні;
  • відсутність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі (терміни та суми законодавчо невизначені);
  • відсутність істотних умов, наприклад відповідальності сторін (ст. 345 ГКУ);
  • відсутність господарської компетенції (цивільної дієздатності підписантів);
  • форма договору.

Зазвичай окрім основного існує й забезпечувальний договір (іпотеки, застави), і визнання недійсним основного договору призводить до визнання недійсним забезпечувального (ст. 548 ЦКУ). У цьому разі можливе вільне розпорядження майном на підставі рішення до моменту виникнення реституції.


Не слід також забувати про таку підставу визнання кредитного договору недійсним як укладення такого договору особою без письмової згоди другого з подружжя. Підставою є ст. 65 Сімейного кодексу України, яка встановлює, що чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Згода іншого з подружжя на укладення кредитного договору має бути отримана у формі, у якій укладений кредитний договір, тобто, у письмовій формі. Якщо договір виходить за межі дрібного побутового та не було надано згоди іншого з подружжя на його укладення, другий з подружжя має право в судовому порядку оскаржити дійсність цього договору як укладеного без його (її) згоди. Це правило розповсюджується і на осіб, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі і які набули майно за час їх сумісного проживання. Прикладом є рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14.08.2009 р у справі № 2-1059/2009. Відповідно до цього рішення було визнано недійсним кредитний договір, укладений без письмової згоди іншого з подружжя, що порушує норми чинного законодавства. Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що судова практика у справах про визнання кредитних договорів недійсними залежить від підстави визнання такого договору недійсним. Якщо у справах про визнання кредитних договорів недійсними на підставі відсутності згоди іншого з подружжя існує більш менш усталена практика, судова практика у справах про визнання недійсними кредитних договорів, укладених у іноземній валюті на сьогоднішній день є досить суперечливою.

І наостанок свого інтерв’ю нашому виданню, Ігор Мізрах повідомив про те, що Верховний Суд України виніс ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 березня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-44цс15, предметом якої був спір про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Суд зробив правовий висновок про те, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у частині 1 статті 58 Конституції України. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення передбачені статтею 309 ЦПК України, проте на жодну з них апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не послався. Норми Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, з огляду на вищезазначене, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду апеляційним судом. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону.

Джерело: mizrakhigor.wordpress.com 

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s