Мізрах Ігор: Поняття, склад і види правовідносин у конституційному праві. Проблема конфліктності в конституційно-правових відносинах.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці Конституційно-правові відносини розглядаються як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права й обов’язки учасників цих відносин.  
Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є результатом цілеспрямованої вольової діяльності суб’єктів конституційно-правових відносин. В окремих випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин, що об’єктивізується у юридичному факті, є об’єктивні явища, що не залежать від волі суб’єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об’єктивні явища — стихійні лиха, аварії і катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров’ю населення, масові порушення правопорядку тощо виникають і припиняються незалежно від волі суб’єктів.
Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльносний характер, конституційно-правові відносини слід оцінювати не тільки як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права і є як результатом вольової діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, так і результатом впливу на цих суб’єктів об’єктивних явищ.
Отже, конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин, або ж незалежно від їх волі, як результат певного стану чи статусу і породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин
Конституційно-правові відносини мають певні кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізняти їх від інших видів правовідносин. По-перше, конституційно-правові відносини-це вид суспільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми. За сутністю і змістом ці правовідносини пов’язані переважно з реалізацією владних, політичних інтересів суб’єктів конституційного права.
По-друге, конституційно-правові відносини мають динамічний характер. Вони виникають, змінюються (доповнюються) та припиняються (призупиняються) внаслідок діяльності, поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі.
По-третє, виникнення, зміна та припинення конституційно-правових відносин породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин. Тобто конституційні права і обов’язки виникають, змінюються та припиняються залежно від динаміки розвитку конституційно-правових відносин загалом.
По-четверте, усі елементи конституційно-правових відносин — об’єкти конституційно-правових відносин, суб’єкти конституційно-правових відносин, зміст конституційно-правових відносин, юридичний факт мають свої особливі ознаки, що різнять ці елементи від елементів інших галузевих правовідносин.
По-п’яте, конституційно-правові відносини є досить багатоманітними, оскільки вони охоплюють усі сфери суспільного і державного життя в Україні.
Конституційно-правові відносини можна класифікувати за змістом, суб’єктами, формою, умовами дії (територією та часом дії). Утім номенклатура наведених критеріїв класифікації конституційно-правових норм не є вичерпною.
Що стосується змісту, то О. О. Кутафін пропонує поділяти всі конституційно-правові відносини на матеріальні та процесуальні залежно від того, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретному виді правовідносин. Тобто до матеріальних конституційно-правових відносин можна віднести правовідносини між вищими органами державної влади, а до процесуальних — правовідносини, що виникають на основі дії Регламенту Верховної Ради України.
Конституційно-правові відносини можна класифікувати й за змістом окремих відособлених груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються конституційно-правові відносини. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин: правовідносини, пов’язані з основами суспільного і державного ладу; правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; правовідносини, пов’язані зі здійсненням безпосередньої демократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової); правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; правовідносини у сфері місцевого самоврядування.
За суб’єктами конституційно-правові відносини можна поділити на три основні групи залежно від домінування в конкретному виді правовідносин інтересів того чи іншого суб’єкта конституційно-правових відносин. Це правовідносини, пов’язані з інтересами Українського народу; правовідносини, пов’язані з реалізацією інтересів держави та її органів; правовідносини, пов’язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.
За формою конституційно-правові відносини можуть бути формалізованими та неформалізованими. Формалізовані конституційно-правові відносини чітко визначаються нормами Конституції України та законів, наприклад, процедура прийому в громадянство. Неформалізовані правовідносини характеризуються відсутністю чітко визначеного порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб’єктів, на яких поширюється дія цих норм. Наприклад, реалізація активного виборчого права.
За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). До першого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого — проведення місцевого референдуму.
За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими. Переважна більшість конституційно-правових відносин є постійними і не обмежуються в часі. Хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як правило юридичної події. Наприклад, смерть громадянина України веде до припинення правовідносин, пов’язаних із його конституційними правами чи обов’язками. Тимчасові конституційно-правові відносини виникають і припиняються за настання юридичного факту, пов’язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад надзвичайного стану.
Конституційно-правові відносини також можна класифікувати і за характером участі суб’єктів конституційно-правових відносин у цих правовідносинах — діяльність, поведінка та перебування в певному правовому стані, що не залежить від волі суб’єкта. Утім, ця класифікація потребує подальших досліджень.
Конституційно-правові відносини мають свій юридичний склад, тобто внутрішню взаємоузгоджену структуру діалектично пов’язаних основних складових елементів — суб’єктів, об’єктів, суб’єктивних прав і юридичних обов’язків та юридичних фактів. Хоча вчені іноді відносять до кола елементів конституційно-правових відносин й інші елементи, зокрема форми правовідносин тощо.
В науці конституційного права застосовуються різного роду терміни, а саме «політичний конфлікт», «державно-правовий політичний конфлікт», «конституційний конфлікт», «державно-правовий конфлікт». Найбільш прийнятним при проведенні конституційно-правових досліджень є застосування останньої назви («державно-правовий конфлікт»), оскільки, по-перше, цей термін більш точно відображає зміст основної маси конфліктних протистоянь, які виникають у сфері відносин, що регулюються конституційним правом, а саме конфліктів з приводу заволодіння, реалізації та утримання публічної влади. По-друге, не всі конфлікти, які виникають у сфері регулювання цієї галузі публічного права, безпосередньо пов’язані з реалізацією конституційних норм (наприклад, конфлікти, що виникають внаслідок розпаду парламентської коаліції).
Ключовими параметрами цього різновиду конфліктів є наступні. Державно-правовий конфлікт — це динамічне явище, яке характеризує не тільки стан взаємовідносин між суб’єктами конфлікту, але і їх подальші дії стосовно предмета конфлікту. В основі такої конфліктної діяльності лежать різнополюсні погляди, бажання і прагнення суб’єктів конституційного права. 

Функціональна характеристика державно-правового конфлікту пов’язується із визначенням ролі цього конфлікту у суспільстві. У конфліктології склалося 2 напрямки характеристики ролі конфліктів. Прибічники першого (Гоббс, Гегель, Маркс, Дарендорф, Козер) визначають конфлікт як природну складову частину суспільного процесу, яка має необхідний характер.Звідси випливає обґрунтування позитивної ролі конфлікту в оновленні та стабілізації соціальної системи. Його призначенням є реформування та зміна суспільних відносин у відповідності до об’єктивних потреб, що дещо випереджають розвиток суспільних відносин. Інший напрямок (Руссо, Кант, Платон) характеризують конфлікт як явище, що порушує нормальне функціонування соціальної системи, маючи патологічний деструктивний та негативний характер.

Причинами виникнення державно-правових конфліктів найчастіше є: завдання шкоди авторитету влади; порушення нормального функціонування державного механізму; суттєве відхилення у діях чи актах від існуючої конституційної системи організації публічної влади, зокрема, від таких її базових параметрів, як розподіл влади на вищому державному рівні, розмежування компетенції державної влади, влади автономних утворень та місцевого самоврядування, ухвалення рішень із порушенням нормативно визначеної процедури.

Суб’єктами державно-правових конфліктів найчастіше виступають органи публічної влади та їх посадові особи. В окремих випадках державно-правові конфлікти можуть виникати між політичними партіями і державою в особі її органів чи посадових осіб або між групами людей, об’єднаними за національно-етнічною ознакою, та владними інституціями. 

Основною причиною низького рівня легітимності влади на сучасному етапі стали недосконалі з точки зору правового регулювання та неузгоджені спроби правлячої еліти здійснити швидкий перехід до парламентсько-президентської форми правління та подальша відміна конституційної реформи. В умовах низької легітимності базових складових такої моделі політичної системи, слабкості та недостатньої ефективності впливу структур громадянського суспільства на політичний процес це призводить до зростання відчуження між владою та населенням, розбалансування механізму державного управління в цілому. Тому нагальною є потреба пошуку шляхів підвищення довіри населення до органів державної влади та політичної системи. 

Джерело: mizrakhigor.wordpress.com

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s