Архив за месяц: Июль 2017

ПРАВО СОБСТВЕННОСТИ УКРАИНСКОГО НАРОДА


Сегодня у меня возникло желание проанализировать вопрос собственности каждого украинца на природные недра своей страны. В связи с тем, что на данный вопрос может дать ответ только основной Закон Украины – Конституция, вынужден проанализировать именно этот документ. А если быть более точным – статьи 13 и 14 Конституции Украины.На мой взгляд, статья 13 и статья 14 Конституции Украины противоречат друг другу.

В тринадцатой статье признается, что земля является объектом права собственности Украинского народа, а органы государственной власти и местного самоуправления осуществляют права собственника от имени Украинского народа. Это означает, что полномочия органов государственной власти и местного самоуправления относительно этого имущества касаются только осуществления права управления указанным имуществом.

В четырнадцатой статье Конституции Украины говорится, что земля является основным национальным богатством, находящимся под особой охраной государства.

«Право собственности на землю гарантируется. Это право приобретается и реализуется гражданами, юридическими лицами и государством исключительно в соответствии с законом.»

При этом не указывается, о КАКОЙ форме собственности идет речь.

То есть, получается, что 13-я статья Конституции Украины упоминает, как субъекта права собственности на землю в Украине, только украинский народ, а 14-я статья говорит о не понятном (не определенном) праве собственности на землю, которое приобретается, в соответствии с законом, гражданами, юридическими лицами и государством.

Главным моментом здесь представлено то, что Конституция прямо не предусматривает другой формы собственности на землю, чем «право собственности Украинского народа».

Говоря о возможности приобретения «гражданами, юридическими лицами и государством» неопределенного в Конституции права собственности на землю, Конституция отсылает нас к закону, в котором бы те права собственности должны быть прописаны.

Но тут опять вступает в силу правовая коллизия – Конституция Украины имеет высшую юридическую силу по отношению к закону, а потому положение Конституции Украины о том, что земля является объектом права собственности Украинского народа «кроет карту» закона о возможности других субъектов права и форм собственности на землю.

Также интересно, что владелец, то есть украинский народ, не делегировал управленцу, то есть органам государственной власти или местного самоуправления, право отчуждать свое имущество.

Статья 324. Право собственности Украинского народа

«Земля, ее недра, атмосферный воздух, водные и другие природные ресурсы, находящиеся в пределах территории Украины, природные ресурсы ее континентального шельфа, исключительной (морской) экономической зоны являются объектами права собственности Украинского народа. От имени Украинского народа права собственника осуществляют органы государственной власти и органы местного самоуправления в пределах, установленных Конституцией Украины. Каждый гражданин имеет право пользоваться природными объектами права собственности Украинского народа в соответствии с законом».

1. В части 1 комментируемой статьи воспроизводится ст. 13 Конституции Украины, в которой закреплено, что «земля, ее недра, атмосферный воздух, водные и другие природные ресурсы, находящиеся в пределах территории Украины, природные ресурсы ее континентального шельфа, исключительной (морской) экономической зоны являются объектами права собственности Украинского народа».

 С учетом приведенного положения и общей концепции права собственности, сложившейся в отечественной цивилистике и отраженной в ГК, право собственности Украинского народа может быть определено как возможность народа через уполномоченные государственные органы непосредственно использовать (владеть, пользоваться, распоряжаться и т.п.) имущество, которое ему принадлежит в соответствии с Конституцией Украины.

В связи с тем, что в этногосударствоведении иногда ставится под сомнение существование такого феномена как «Украинский народ», возникает вопрос, можно ли вообще считать Украинский народ субъектом (участником) гражданских отношений? Ответ на этот вопрос содержится в ч. 2 ст. 2 ГК, которая предусматривает, что участниками гражданских отношений являются: государство Украина, Автономная Республика Крым, территориальные общины, иностранные государства и другие субъекты публичного права.

Поскольку народ, хотя и с некоторыми оговорками, может быть признан субъектом публичного права, то также он должен быть признан и субъектом гражданских отношений, а, следовательно, может быть и субъектом права собственности.

Поскольку украинский народ признается субъектом права собственности наравне с другими участниками гражданских отношений, возникает вопрос, не приведет ли это к «двойному» праву собственности на такой объект как земля?

Конституция Украины отражает отношение к земле (право на землю) украинского народа, как к территории государства, как к объекту природы, а не к конкретным участкам, разделенным на земельной территории государства для специального использования. Некоторые ученые предлагают различать те случаи, когда право собственности на землю затрагивает интересы общества в целом — тогда земля определяется как объект права собственности Украинского народа (соответственно и государства), и те случаи, когда, согласно Конституции, человеку принадлежит и гарантируется право собственности на землю.

Ответ на этот вопрос в определенной степени содержится в части 2 ст. 324 ГК, определяющей порядок осуществления права собственника Украинским народом, фактически различая «право собственности» и «управление собственностью» украинского народа.

2. Часть 2 комментируемой статьи устанавливает, что от имени Украинского народа права собственника осуществляют органы государственной власти и органы местного самоуправления в пределах, установленных Конституцией Украины. Следовательно, управление имуществом от имени народа осуществляет, соответственно, Верховная Рада Украины и местные советы, а также уполномоченные ими государственные органы.

При этом органы государственной власти и местного самоуправления не являются владельцами того имущества, принадлежащего к объектам права собственности Украинского народа. Полномочия этих органов определены Конституцией Украины и другими нормативными актами, но в целом их полномочия относительно имущества касаются только осуществления права управления указанным имуществом.

Говоря об осуществлении права собственности на имущество, которое является собственностью украинского народа, следует отметить, что оно может происходить как через упомянутые выше органы, так и непосредственно народом – путем решения соответствующих вопросов на всеукраинском референдуме. Например, только таким путем может решаться вопрос об изменении границ государства, то есть, передачу или приобретение части ее территории – земли, которая принадлежит украинскому народу.

3. Согласно части 3 комментируемой статьи каждый гражданин имеет право пользоваться природными объектами права собственности Украинского народа в соответствии с законом. Итак, каждый имеет гарантированный Конституцией Украины и Гражданским кодексом доступ к пользованию природными объектами права собственности Украинского народа.

Однако такое использование должно происходить в порядке и пределах, установленных законом. Приобретение права собственности Украинским народом имеет такие особенности, что в любом случае может происходить только на основании специального волевого решения уполномоченного на это органа государственной власти.

Такое решение по своей сути является актом публичной власти (актом управления) и должно быть совершено в форме, установленной законом для соответствующих актов (Закон Украины, постановление Верховной Рады и т.д.).

Итак, исходя из всего вышеизложенного, можно сделать вывод, что легитимным и конституционным в Украине правом собственности на землю является только право собственности Украинского народа.

А это значит, что распоряжаться, получать доходы от земли, природных недр и т.п. может только украинский народ, ни в коем случае не оффшорные компании, которым раздают наше имущество незаконными решениями органов высших властных полномочий.

Искренне ВАШ

ИГОРЬ МИЗРАХ

Підстави обмеження особи у праві виїзду за межі України у разі наявності у неї грошової заборгованості.


Для більшості осіб, які мають заборгованість перед банком по сплаті кредиту, заборгованість по сплаті комунальних платежів, аліментів або іншу грошову заборгованість перед третіми особами, досить актуальним є питання про те чи можна обмежити особу, яка має грошову заборгованість, у праві на виїзд з України, та який порядок встановлення такого обмеження і порядок його припинення.
Таким особам слід знати, що відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України регулює Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 року № 3857-XII.

Статтею 6 зазначеного закону встановлені підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України. Однією з підстав таких підстав є ухилення особи від виконання зобов’язань, покладених на неї судовим рішенням. Для того, щоб кожен громадянин зміг знайти відповідь на актуальні для нього питання щодо обмеження у праві виїзду за межі України у разі наявності грошової заборгованості, необхідно більш детально розглянути порядок встановлення та припинення такого обмеження.

1. Встановлення обмеження у праві виїзду за межі України. Слід зазначити, що саме по собі рішення суду про стягнення грошових коштів (кредиту, аліментів, оплати комунальних послуг тощо) не є підставою для обмеження права громадянина України на виїзд з України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для виконання. Якщо рішення суду про стягнення коштів не виконується добровільно, особа на користь якої ухвалено рішення (стягувач) може звернутися до державної виконавчої служби або до приватного виконавця з заявою про відкриття виконавчого провадження.

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусового виконання судових рішень, та полягає у здійсненні виконавцями (державними або приватними) дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду (звернення стягнення на кошти та майно боржника, продаж майна боржника в рахунок погашення боргу та ін.).

Відповідно до п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи чи керівника боржника — юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Питання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця (ч.1 ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України).

Детальний порядок подання виконавцем заяви про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника — за межі України регулюється Розділом XIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена Наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 року.

У разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, що відповідно до Закону підлягає примусовому виконанню, питання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця.

Подання має обов’язково містити обґрунтування ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань.

Про направлення до суду подання щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду виконавець повідомляє боржника. Проте судовий розгляд такого клопотання здійснюється судом без виклику та повідомлення сторін (боржника та стягувача).

Таким чином, для встановлення обмеження у праві виїзду за межі України, необхідно: —   рішення суду про стягнення боргу, яке набрало законної сили, —     відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду, —     ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань за рішенням суду, —     направлення виконавцем до суду подання про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду, —     ухвала суду про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, прийнята за результатами розгляду подання виконавця.  

2. Припинення обмеження у праві виїзду за межі України (скасування обмеження).

Ухвалу суду про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України можна оскаржити до апеляційного суду протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали.

Також слід зазначити, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України особи знімається у разі винесення виконавцем постанови про:

1) повернення виконавчого документа до суду, який його видав, у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню);

2) закінчення виконавчого провадження у разі:

— визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення;

— затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення;

— припинення юридичної особи — сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника;

— скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню;

— письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена;

— закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів;

— фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом;

— повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ;

— надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», яка встановляє порядок виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення (не сплатити кошти);

— якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини;

— якщо стягнені з боржника в повному обсязі кошти не витребувані стягувачем протягом року та у зв’язку з цим перераховані до Державного бюджету України;

— якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача — заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки;

3) скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи з України — у разі належного виконання особою зобов’язань щодо сплати періодичних платежів.

Також, відповідно до ст. 8 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

3. Короткий огляд судової практики

Верховний суд України у Судові практиці щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01.02.2013 року зазначає:

«Особа, яка має невиконані зобов’язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.

… з метою всебічного і повного з’ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин, суду належить з’ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов’язання в повному обсязі або частково.

Саме невиконання боржником самостійно зобов’язань протягом строку, про що вказує державний виконавець в постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов’язків.

На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.

На підставі наведеного вище можна зробити висновок, що поняття «ухилення від виконання зобов’язань, покладених на боржника рішенням» варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов’язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов’язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об’єктивні обставини (непереборної сили, події тощо)».

Таким чином, при винесенні судом рішення про обмеження боржника у праві виїзду за межі України суд має обов’язково встановити, що боржник ухиляється від виконання своїх зобов’язань.

Проте, оскільки поняття «ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань» є оціночним поняттям, суди по-різному розглядають дане питання.

Так, Шевченківський районний суд м. Києва при розгляді справи N 761/41069/16-ц, 23 листопада 2016 року вирішив задовольнити подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. В обґрунтування даного рішення судом було зазначено: «Як вбачається з матеріалів справи, державний виконавець направляв постанову про відкриття виконавчого провадження, однак, у наданий державним виконавцем строк, для самостійного виконання рішення суду, заборгованість не погашена, не вчиняється жодних дій для її погашення, що трактується судом не інакше як ухилення від погашення існуючої заборгованості.»

Апеляційний суд Закарпатської області 17 квітня 2014 року, переглядаючи в апеляційному порядку ухвалу Ужгородського міськрайонного суду, винесену у справі №712/22768/2012 за поданням державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон та вилучення закордонного паспорта, зазначив, що невиконання боржником зобов’язання протягом строку зазначеного в постановах про відкриття виконавчого провадження не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду і в матеріалах справи відсутні дані про отримання їх боржником. Тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон стосується гарантованою ст. 33 Конституції України право особи вільно залишати територію України та права на свободу пересування, і повинно застосовуватися, як крайній захід після реалізації усіх можливих та передбачених законом засобів примусового виконання рішення. За таких обставин, судова колегія вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження факту свідомого ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань, відомостей про наявність відкритих виконавчих проваджень та строками його добровільного виконання ним, а тому ухвала суду підлягає скасуванню у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК України з постановленням ухвали з цього питання про відмову у поданні з вищезазначених підстав.
Київський районний суд м. Одеси 23.08.2016 року розглянув справу №6/520/170/16 про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України боржнику, та зазначив, що право громадян України на пересування є конституційним правом (ст. 33 Конституції України). Суду не надано доказів на підтвердження того, що державним виконавцем виконані усі можливі дії з примусового виконання виконавчого листа, а тому суд відмовив у задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України боржнику.
Таким чином, законодавством встановлена процедура обмеження особи у праві виїзду за межі України у разі наявності у неї грошової заборгованості, за умови наявності судового рішення про стягнення заборгованості та ухилення такої особи від виконання своїх зобов’язань. Суд приймає рішення про встановлення такого обмеження з урахуванням обставин конкретної справи, особи боржника та, головне, наявності доказів ухилення такої особи від виконання своїх зобов’язань.  

Здравствуйте, Уважаемые Коллеги!

Очень прошу повлиять на удаление с сайта, созданного на базе WordPress материала, а именно:

http://www.pervomaysk.in.ua/stat-3804642.html

На данном сайте отсутствуют все контакты.

Материал создан с целью вымагательства с меня денег. Первоисточником был Главкор, который после моей обоснованной жалобы удалил материал!

Более того-это наглая ложь, которая задевает мои личные интересы, и интересы моей семьи! Беспочвенные лживые обвинения, не более того!

Прошу повлиять на удаление этого матриала. Также прошу повлиять на данного автора и на сайт, с целью недопущения размещения таких материалов!

С уважением, Игорь Мизрах