Избранная запись

МИЗРАХ ИГОРЬ ПРО АФЕРИСТОВ И МОШЕННИКОВ

Мизрах Игорь Аркадьевич, вне сомнения, является одним из наиболее выразительных и интересных личностейнашего времени.

Раньше таких людей было больше. Музыкальный критик Петлюра и сахарозаводчик Терещенко далеко не единственные украинцы, интересы и таланты которых выходили далеко за пределы сословных и профессиональных рамок.

Адвокаты прошлого играли в оркестрах и устраивали первые авиационные шоу, купцы открывали галереи и строили причудливые здания, а слово «меценат» не ограничивалось денежными подачками одаренным землякам.

Эпоха узкой специализации сделала свое дело, и сегодня такие люди, как Мизрах Игорь,  видны издалека, как флаги на башнях.    

Мизрах юрист, общественный деятель, политик, педагог, музыкальный продюсер, он эффективен и неповторим во всех своих проектах и начинаниях.

Основанные и возглавляемые им журналы «Persona.Top» и «Рейтинг» рассказывают об Украине и выдающихся украинцах, достигших значительных высот и прославивших свою страну.

Каждая статья, написанная самим Игорем Мизрахом,поражает глубиной и образностью, а его умение объяснять сложное простыми словами вошло в анналы национальной журналистики.

Меценатство Игоря Аркадьевича деятельно и эффективно. Мизрах Игорь идейный вдохновитель, организатор и руководитель продюсерского центра «MIZRAKH PRODUCTION», который  помогает молодым талантливым артистам найти себя и сделать уверенный шаг на профессиональную сцену.

Помимо этого, продюсерский центр более 20 лет занимается организацией концертов, конкурсов красоты, различных праздников и мероприятий в Украине с участием звезд эстрады.

В качестве политического эксперта Игорь Мизрах постоянно появляется в телевизионных студиях, гости и зрители которых хотят получить ответы на самые злободневные и непростые вопросы. 

В разное время Мизрах Игорь Аркадьевич занимал должности заместителя председателя Комитета по борьбе с организованной преступностью и коррупцией, заместителя председателя  комитета «Народная люстрация», был советником по реформированию судебной системы милиции и прокуратуры, помощником ряда депутатов Верховной Рады Украины.

Эффективность в политике и активная жизненная позицияполитика были высоко оценены государством. Игорь Мизрах награжден орденом Святого князя Владимира Великого III степени, знаком Отличник народного образования и наградой «За развитие образования».

Знаки его общественного признания впечатляют не меньше. Мизрах Игорь носит такие титулы, как:

«100-ТОП мужчин Украины»

«Политик года»

«Юрист года»

«Человек года».

Общественно-политическая популярность Игоря Аркадьевича уступает разве что его славе поп-звезды.

Стремительный во всех отношениях эстрадный взлетМизраха был отдельным явлением,  никак не связанным с политической карьерой. Записав и выпустив альбомы «Я сам тебя выдумал», «Для любимых» и «Избранное для избранных», Игорь Мизрах вошел в топ украинских поп-звезд, получив массовое признание и преданных фанатов.

Небольшая, но эффективная медиа-империя Игоря Мизраха в заграничном продвижении его творчества не замечена.

Как, впрочем, и в раскручивании его песен на родной земле. Справедливо принято считать, что Мизраха нужно слушать, сидя в зрительном зале, электронные носители не передают магию его живых концертов.

О премьере песни «Холодно» (дуэт с Натальей Шелепницкой) в Украине писали больше, чем о каком-либо песенном событии последних лет, а после того, как Игорь Мизрах спел «Полнолуние», у его творчества не осталось критиков. Все они дружно пополнили ряды если не преданных фанатов, то искренних почитателей певца, радостно ожидающих появления новых хитов. 

Выросшая на порядки армия фанатов и появление целого ряда хитов изменили формат популярности звезды. Выпустив пять полноценных и самобытных альбомов, Мизрах Игорь достиг нового уровня общения с миром. Теперь он живет «от шедевра к шедевру», и каждая песенная премьера вызывает у аудитории шквал эмоций и волну обожания.

Неожиданным для многих стал успех певца Мизраха за океаном. Несмотря на несколько материалов в англоязычных СМИ, даже поверхностный анализ показывает, что полюбила его эмигрантская Америка, которая поет и думает на русском. Но даже эта новая аудитория Игоря Мизраха составила многие сотни тысяч если не фанатов, то внимательных слушателей.

Вполне эффективная медиа-империя, которую создал и развивает Игорь Мизрах, в заграничном продвижении его творчества не замечена.

Как, впрочем, и в раскручивании его песен на родной земле. Справедливо принято считать, что Мизраха нужно слушать, сидя в зрительном зале, электронные носители не передают магию его живых концертов.

Творческую жизнь страны поставили на паузу санитарные ограничения и угроза русского вторжения, но от этого само ожидание фанатами появления новых шлягеров И. Мизраха не становится менее интригующим.

Нелепо размышлять о том, какую из граней собственной личности Мизрах Игорь Аркадьевич считает главной и собирается развивать в первую очередь. Больше всего он удивляет соотечественников именно уникальным разнообразием своих талантов и умением реализовывать их ярко и убедительно.

Говорить, что Игорь Мизрах «поющий адвокат» так же неверно, как называть его певцом, который пишет статьи или парламентским продюсером. Не меньше, чем разнообразие сфер деятельности, его отличает от большинства современников умение строго разделять усилия и акценты, оставаясь политиком в дискуссии и артистом на сцене.

Пока песни звучат и бьют рекорды скачиваний, Мизрах Игорь продолжает появляться на экранах телевизоров в политических шоу, а  его прогнозы и анализы востребованы политическими силами и изданиями, и больше это никого не удивляет.  

Патриотическая позиция, которую Игорь Аркадьевич Мизрах выражает сдержанно, красиво и убедительно, не дает повода усомниться в том, что он будет занимать видное место и в оправившееся от тревог культурной жизни Украины, и в предстоящих парламентских процессах, и в тех областях жизни, где от него этого никто не ожидает.

Избранная запись

MIZRAKH IGOR, THE TOUCH OF MIRACLE

Igor Mizrakh

Studying the work of the pop star Igor Mizrakh, I don’t aim to tease those who are jealously bewildered by his hits. Their reaction occurs by itself.

This is good, arguments are inspiring and stimulating. What is even more important, they suggest new ideas, touch on the points of Igor Mizrakh’s work I hadn’t thought about before.

It should be noted the show business success of Mizrakh is discussed not by professional singers and musicians, but by representatives of the “upper middle class” who either faced or may face Mizrakh Igor in court, the Parliamentary Committee or at a conference on informatics.

Their bewilderment is all based on the same foundation.

Deputy Chairman of the Committee Against Organized Crime and Corruption, Deputy Chairman of the People’s Lustration Committee, Adviser on Reforming the Law System, Police and Prosecutor’s Office, Assistant to the People’s Deputy of the Verkhovna Rada of Ukraine …

The legal adviser and political expert, the owner of a media holding and editor-in-chief of the political magazines «Rating» and «Persona. TOP»…

The foundation remains the same, the questions change.

At first it was «why does he need this?»

Then «who are his fans?»

Now it’s time to ask, «why is he pretending?» and «what does he want to prove to the world?»

Actually, that Igor Mizrakh wants to prove to the world, only one person in this world knows, Igor Mizrakh himself. His emotional style is not a reason to consider him a primitive person.

As for the first question, I feel the successful characters of the Ukrainian elite are asking it not to Igor Mizrakh, but to themselves. Deep in their destinies and social frameworks, they can neither understand nor imagine that a person who knows what is what in this world can sing love songs, making them hits.

I could remind them Lewis Carroll, who wrote «Alice», was a court mathematician, but I can’t speak the language of analogies all the time. Mizrakh Igor sings here and now and doesn’t need the protection of the great masters of the past.

I think I have an answer for experienced skeptics.

Art follows its own special laws. Rather, the Vedic laws of the Universe, its eternal truths and vibrations. This has nothing to do with formal logic.

The song is a frozen emotion. The element of craft in it is strikingly small. The Beatles learned musical notes after the world was bewitched by their songs.

Igor Mizrakh

I’m not protecting an amateur style; I mean that in songwriting, learning skill isn’t a key element. Thousands of people graduate from music schools, a few become pop stars.

To shock the fans with a current of magic, you need to pass it through yourself. Why doesn’t everyone do it? Because God doesn’t give everyone the magic cable of a naked miracle.

Those who don’t know how it works cannot understand why Mizrakh Igor sings, and why the concert hall is hypnotized by his song.

It’s simple. Heaven extended a cable to Mizrakh. That’s it.

Gifted people write and sing songs collaborating with God. This is not a pretty hyperbole, just like the phrase that talent doesn’t belong to itself.

The fact that Mizrakh’s song «It’s cold» hypnotizes people, and «Heart Diagrams» make them cry, is not a trick and not a technology. Only if prayer is technology, too.

Mizrakh, when he sings, doesn’t even remember that he is a lawyer, a politician, or someone else. The current of a miracle pierces his heart and the song flies out into the world. It doesn’t come «from Mizrakh» but «through Mizrakh».

To catch this, you need to attend his live concert. Electronic media cannot store the magic of a song. There is a category of artists you need to listen to «live» at least once. After that, even with the sound of the recording, the heart will “turn on a miracle”. I’m not sure it would enable it without that.

Edith Piaf, Gilbert Beco, Leonard Cohen… Igor Mizrakh differs from them in that he’s alive, but their gift is of the same breed and origin!

Perhaps Mizrakh’s desire to work with the best musicians of Ukraine and Europe is a subconscious (or deliberate) attempt to «preserve a miracle», he must feel the most modern studio isn’t capable of transmitting Heavenly electricity, which fills frozen emotion with the light of God and squeezes hearts of people.

I don’t know how I would have perceived his «Full Moon» if I first heard it on YouTube or, moreover, on an amateur smartphone recording.

https://www.youtube.com/watch?v=9bw3AVIqWEE

At the concert, it was witchcraft and a miracle, and unforbidden LSD of love memories…

As often happens, I found the right words after I started writing the article.

Now the puzzle is complete.

Dante wrote:

We lose control and mind in creativity,

And this is called the soul …

I’m a hammer in the hand of God!…

The first meeting with Igor Mizrakh’s songs should be «live». I think he knows this, because, being the owner of several electronic media and an expert in computer PR, he spends more energy on concert performances, where there’s no digital curtain between him and the people in the hall and the miracle of the song cannot but be felt.

Lovers can talk on the phone all night long, breathless with tenderness. But their first meeting was lively and quivering, it gave them the joy of kissing and touch…

Love and song must be living according to the same laws. I would never have been able to formulate it so simply if I hadn’t once frozen with delight, listening to Mizrakh Igor’s song.

In a crowded concert hall, where his critics become his fans…

Теги: Igor Mizrakh, Mizrakh Igor, full moon Igor Mizrakh, Mizrah Igor — is a bright man in Ukrainian political, PERSONA ,POLITICA, Igor Mizrakh is a politician, Igor Mizrah is a famous man, Igor Mizrah is a public figure, Igor Mizrakh is the politician of the year, Mizrakh Igor Deputy Chairman of the Committee Against Organized Crime and Corruption, Igor Mizrah Deputy Chairman of the People’s Lustration Committee, Mizrakh Igor Adviser on Reforming the Law System, Igor Mizrah Police and Prosecutor’s Office, Igor Mizrah Assistant to the People’s Deputy of the Verkhovna Rada of Ukraine, Igor Mizrah Kyiv, Igor Mizrah Ukraine, Legal adviser and political scientist, owner of a media holding and editor-in-chief of the political magazines Rating and Persona. TOP

Любов не сніг. Оксана Білозір & Ігор Мізрах

MIZRAKH PRODUCTION представляє нову спільну роботу народної артистки України Оксани Білозір & співака і композитора Ігоря Мізраха прем’єру пісні «ЛЮБОВ НЕ СНІГ»🎼🎼🎼🎺🪕🎻🎷🥁🪗🪘🎶🎵🎧🎤🎼🎼🎼.

Сьогодні вже ця пісня лунає на хвилях радіо «Шансон»!

Білозір & Мізрах

Дякуємо авторам пісні Лиходід О. і Герасимік Г. за чудову пісню!

Окрема вдячність нашому аранжувальнику Матієнко Олександру та продюсеру і керівнику студії “Major Musik”, де і була записана пісня, Сергію Жорову🙏🙏🙏🤝!

В цю пісню ми вклали наші почуття, віру в життя і в перемогу!🙌🙌🙌

Сподіваємося, що ви- наші постійні слухачі оціните наше співпрацю іпісня «Любов не сніг» стане хітом!

Слухайте і отримуйте задоволення!🙌🙌🙌🙌🎼🎼🎼🎶🎶🎶🎤🎤🎤

ІГОР МІЗРАХ ПРО СВОЇХ ТАТА Й МАМУ

Війна, крім іншого, вчить не відкладати на потім те, що дуже хочеться зробити, а отже, настав час розповісти про людей, які привели мене в цей світ і навчили жити в ньому. Про Аркадія Ананійовича Мізраха і Марію Захарівну Мізрах, мого тата і мою маму.

Звичайно, ні в кого з тих, хто живе, не вистачить часу й сил докладно описати любов і ніжність завдовжки у півстоліття. Але ще гірше, щодня говорячи на сотні порожніх і швидкоплинних тем, обминати мовчанням найрідніше таспоконвічне.

Я був дуже щасливою дитиною. Ні, не так. Я був і залишаюся дуже щасливою дитиною, яку люблять, а не лають. А якщо й лають, то з такою пронизливою ніжністю, що від неї стає тепло на душі.

Мізрах Аркадій Ананійович
і
Марія Захарівна

Папа завжди був моїм товаришем та спільником, невтомним учасником усіх моїх витівок – від дитячого малюнка до промислового підприємства, від купівлі гітари до політичних виборів та інвестиційних проектів.

Радянська реальність зробила тата учителем праці та креслення в середній школі, а поряд зі мною, переливаючи в мене свою веселу мудрість, він побував музикантом та підприємцем, кравцем та адвокатом, ректором та вуличним хуліганом.

Ми разом готували концерти і запускали промислові цехи, фантазували і робили власну казку буллю, а пручаючись усякому поганню, набули пружних бійцівських якостей, без яких у сучасному хокеї не прожити.

Тато дуже довго здавався мені найсильнішим чоловіком на Землі, а коли (не забуду того дня!) я раптом побачив, що він стомлений, зляканий і далеко не юнак, у мене вже грала така молода сила, що її вистачило на двох.

Я не просто пам’ятаю татові уроки. Я просочений його простими істинами, його сміхом і завзятістю, його добротою та іронією, хитрістю та вірою, умінням мріяти і, якщо треба, йти напролом. Те, що стало основою для тебе самого, забути не можна.

З того, як я розповідаю, можна вирішити, що тата я люблю набагато більше, ніж маму, а це, звичайно ж, не так. Просто тато був моїм другом і невтомним співучасником усіх моїх витівок, досвідченим і авантюрним інструктором мого життя.

Мізрах Аркадій Ананійович, Ігор,
Марія Захарівна

Виховуючи мене, свого сина, радянський вчитель Аркадій Мізрах випускав у світ десятки ідей і мрій, що рвалися назовні з його живого серця, і робив це красиво та відважно.

Мама — це інше. Хто, крім неї, міг з такою ніжною іронією дивитися на невтомні витівки двох своїх «хлопчаків», дорослого та маленького, чоловіка та сина, тихо посміхатися їхнім успіхам і, часом завмираючи від тривоги, намагатися нічим не видати себе?

Мама, жінка, завжди була тилом нашого життя, а скільки для цього потрібно доброти, мудрості та терпіння, я собі навіть уявити не можу. У величезному маминому коханні розчинялися всі наші з татом біди та невдачі, і це надавало нам сили та впевненості, що все буде саме так, як ми з ним «намріяли».

Можливо, мама завжди була трохи суворішою за тата. Але хтось у сім’ї мав бути дорослим, застерігати, наказувати і обсмикувати двох діяльних мрійників, впевнених, що гальма придумав боягуз.

Назвіть це цінностями традиційної сім’ї чи ще якось. Мені байдуже, я не визначаю соціальними штампами кохання та ніжну відданість, серед яких ріс і ставав самим собою.

Я просто подихаюсь від ніжності до тата і мами, які зараз застигли біля вікна від сигналу повітряної тривоги в далекому і затишному місті мого дитинства.

Мало їм було моїх досягнень та поневірянь, почесних звань та наклепів, високих посад та тюремних камер! Так тепер, коли все добре і можна порадіти за сина, російські тварюки б’ють вогнем і залізом по їхньому стомленому спокою.

Вбиваючи ворогів, ми захищаємо не лише дружин та дітей, а й тих, хто подарував нам життя, єдиних і навіки рідних тат і мам. Живих, як у моєму випадку, або тих, що вже пішли, але вклали в нас космічні відбитки своїх доль. Не опираючись ворогу, ми б зрадили пам’ять про них, а значить, зрадили б усе, заради чого варто жити.

Ця стаття не має конкретної мети, як не мають її  любов, відданість, віра, мрія і все найдорожче у світі. Я просто вирішив уголос, без дурного сорому, сказати моїм татові й мамі про те, що переповнює моє серце.

Тату, мамо, дякую за життя! За стрімку карусель випробувань і радощів, що надає короткій земній ілюзії неповторний смак та ясний зміст. 

Відбиваючись у ваших долях, як у двох великих світлих дзеркалах, я йду по провулках долі весело та безтурботно, не втрачаючи теплоти серця та бадьорої мужності.

У моєму домі живуть і зростають нові маленькі і не дуже Мізрахи, і я оточую їх турботою та ніжністю, яку успадкував від вас. А значить, в них щодня наливаються доброю силою крупинки вашої, такої неповторної, краси та мудрості.

Мізрах Аркадій і Марія

Бережіть себе, рідні! Нам ще всім разом святкувати Перемогу!

Мізрах Ігор про Державний Прапор України

28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про затвердження Державним Прапором України Національного прапора». Документ офіційно затвердив прямокутне полотнище із двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору і нижньої – жовтого. Символ нашої держави. Символ боротьби і перемоги! Він обов’язково майорітиме над усіма звільненими від ворога територіями.

Історія українського прапора

На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів Указом Президента України від 23 серпня 2004 року № 987 встановлено День Державного Прапора України, який відзначається щорічно 23 серпня. Державний Прапор є одним із державних символів країни, відбиває національні традиції, ідентифікуючи певну територію. Ще до християнізації Русі жовто-блакитні барви символізували Київську Державу. Майже всі герби міст Київщини й України обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Утвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської “весни народів”. Уперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова. Відтоді полотнища в національних кольорах використовували під час Шевченківських та інших свят у Галичині, Буковині та Закарпатті.

На Наддніпрянщині це стало можливим після революції 1905–1907 років. Із падінням царату ті барви були вже загальновизнаною українською символікою. 25 березня 1917 року під синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді в Петрограді, а 29 березня в Києві під час Свята свободи українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами.

31 березня учасники Українських зборів у Чернігові встановили український прапор і виконали “Ще не вмерла Україна”. 1 квітня в Києві з ініціативи Центральної Ради відбулася понад 100-тисячна маніфестація, на якій тисячі солдат-українців Київського гарнізону несли синьо-жовті знамена з написами: “Вільна Україна”, “Вічна пам’ять борцям за волю”, “Війна до перемоги”. У Харкові, Полтаві, Катеринославі та інших містах України і за її межами відбулися подібні акції під синьо-жовтими прапорами. Влітку 1917-го під цим прапором вирушав на фронт перший український підрозділ – полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді ж частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Вперше – на есмінці “Завидний” з ініціативи керівника української ради корабля Івана Прокоповича.

Трактування значенькольорів українського прапора

Офіційно стяг затвердили 27 січня 1918 року в Тимчасовому законі про флот УНР. 29 квітня на есмінцях і лінкорах, що базувалися у Севастополі, підняли українські прапори. Флагманський корабель “Георгій Побідоносець” подав сигнал про підняття стяга над українським Чорноморським флотом.

За гетьмана Павла Скоропадського на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові штандарти. 16 липня гетьман затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг. За УНР Директорії також використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.

Окупувавши Україну, більшовики карали за синьо-жовтий.

На Підкарпатській Русі, яка увійшла до Чехословаччини, 20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор. У 1934-му чехословацька влада заборонила використовувати його. 15 березня 1939 року Сойм Карпатської України в Хусті затвердив синьо-жовтий прапор Карпатської України.

Українська військова організація та її наступниця Організація українських націоналістів також використовували національний прапор. Скажімо, в листопаді 1928 року українські активісти вивісили його із написом “УВО” до 10-річчя Листопадового чину у Львові над собором святого Юра. На початку 1930-х років з’явився гімн ОУН зі словами: “Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій”. У квітні 1941-го Другий великий збір ОУН (б) визнав синьо-жовтий прапор національним державним українським прапором.

У другій половині ХХ століття синьо-жовтий пройшов шлях народного визнання та юридичного оформлення. Були поодинокі спроби піднести український прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Георгій Москаленко (студент вечірнього відділення наргоспу) та Віктор Кукса (робітник), які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс – прапор мали побачити студенти і робітники заводу “Більшовик”, що зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов сміливців. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори. 26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою.

4 вересня 1991 року національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою України. 28 січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини до довжини 2:3. Державний Прапор як символ нашої країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

Мізрах Ігор, політичний експерт, адвокат, громадський діяч

Дякую долі, що надала мені можливість заспівати з такою великою людиною, особистістю, народною артисткою України Оксаною Білозір! Пісня «Українська душа» була дійсно заспівана душею і від душі всього українського багатостраждального народу. Впевненний, що саме ця пісня стане гімном всього українського народу, адже в ній біль і страждання, надія і сподівання на Перемогу!

Приємного прослуховування.

Дякую Вам, Оксана Володимирівна за творчу співпрацю!

Разом до перемоги!

Слава Україні!

🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

youtube.com/watch

ПУГАЧОВЩИНА(про можливі зміни державної влади в Росії)

Велика війна випустила на волю всіх болотних демонів російської душі. Похмура підлість, яка раніше виривалася назовні лише час від часу, набула права на свободу і стала знаковим шевроном російського воїнства.

Розбійник живе в кожній російській душі. «Ботани», які штурмом взяли Верхній Ларс, відрізняються від зеків Мордовії та гопників Челябінська лише хисткістю духу і тіла, і їхня втеча це не виклик нелюдському московському режиму, а звичайне прагнення боягуза спостерігати криваву бійку звіддаля.

Ті, кому доводилося жити в одному готелі з росіянами в Еміратах чи Туреччині, бачили, як нестримно рветься назовні з жителів норильсків, нальчиків і нижніх тагілів безглузда і нещадна російська «хвацькість», бажання побити сусіда по поверху, наблювати в басейн та поснути на сходах у купі власних фекалій.

Кому і за що століттями мститься немита російська душа, це окрема тема для дисертацій, гідна уваги істориків та соціопсихологів. Ми розглянемо практичний аспект цього явища.

Пограбування, тортури та зґвалтування, які орки принесли на святу українську землю, показали справжню ціну наративів про російського солдата-визволителя. 

Знаменитий «Альоша», що заслонив собою болгарське небо, і людина з ножем, яка вкрала дитину в Трептоф-парку, більше не зможуть впливати на історичну пам’ять мільйонів людей.

Заколисана Європа жахнулася і згадала, як насправді входили до її охайного затишку сталінські орди. З того часу нічого не змінилося. Росіяни живуть, як біснуваті урки, і так само воюють, людьми їх кожен вважає на свій страх і ризик.

Особливе місце у відверто кримінальній російській парадигмі посідає постать отамана, ватажка, пахана. Ведмежі серця болотних жителів люблять стискатися від солодкого жаху перед всевладдям пана не менше, ніж катувати полонених та палити міста.

Коли ж розбійницька вольниця прикривається імперським міфом, явище сягає свого апогею. У цьому вся сенсі Омелян Пугачов, котрий оголосив себе государем Петром III Федоровичем, був кримінальним генієм. Лють і раболіпство, злиті в один флакон, дарують російській душі непідробне та величезне, як Сибір, відчуття щастя.

Цар-розбійник — це ключова російська «скрєпа», яка відповідає «думам і чаяніям» розкиданого по Євразії народу-мутанта. Поєднати імперську покору зі злочинною вольницею означає здобути любов і відданість сотень мільйонів орків, стати «батьком народів» та православною іконою.

Московські вожді 20 століття це добре розуміли. Сталін тримався стримано, але здатність вбивати непокірних (і тих,що не встигли заховатись) сотнями тисяч впевнено давала зрозуміти, хто справжній пахан радянської зони. Недаремно росіяни досі ставлять йому пам’ятники на майданах своїх похмурих райцентрів.

Хрущов бив черевиком по трибуні ООН і крив матюкамипрацівників мистецтва, але це йому не допомогло. «Відлига», крім іншого, створювала ілюзію напівсвободи, а в Росії таке не пробачають.

Єльцин, звичайно, був розбійником, але добрим і колишнім, бо спився, а тому в народному коханні йому було відмовлено. А от путін, який прийшов йому на зміну, добре розумів природу і суть народонаселення, що йому дісталося.

Розмови про «входження до сім’ї європейських народів», звісно, напружили «руських людей», але тривало це недовго. Заклики «мочити в сортирі» та готовність топити власні підводні човни разом із екіпажем впевнено видавали у кремлівському малюку гопника, і орки радісно розслабились.

Епоха путіна, що поєднав російський розбійницький оскал із привезеною з-за кордону цивілізацією, відбулася. Населення болотної Євразії звикло їздити на пристойних машинах, з гріхом навпіл освоїло смартфони та навчилося купувати настоянку глоду («бояришника») у вуличних автоматах.

Але провалений в Україні бліц-криг породив нову реальність і в надрах російського світу почала визрівати потреба в більш «народному» вожді, геть відвертому злочинці, новому Пугачові.

Якоюсь мірою цьому образу відповідає глава Чечні Кадиров, тупа тварюка в жіночих кросівках. Його «мені Польщу, дон, взяти цікаво» та ультиматум, датований 31 лютим, це вірні ознаки народного вождя.

Але кадиров, як то кажуть, «неруський», і тому ставлення до нього завжди буде половинчастим і настороженим. Крім того, росіяни відверто бояться чеченців і на фронті, і на вулицях своїх міст. Діти гір зневажають їх, принижують і, вбуквальному значенні слова, ґвалтують просто на фронті, остаточно перетворюючи театр воєнних дій на зоопарк.

Крім того, ставлення до нього громадян Ічкерії є неоднозначним, і це, крім іншого, доводять два героїчні чеченські батальйони, що воюють у складі ЗСУ.

Зовсім інша річ громадянин Пригожин. Кухар путіна, чи то ображений на зоні, чи просто вирощений нею, це ідеальний Ємєлька Пугачов зразка 2022-2023 років.

Він великим паном літає по російських острогах, обіцяючи волю і шану будь-якому хвацькому каторжанину, і його з однаковим завмиранням серця слухають і вбивця, ікишеньковий злодій, і «смотрящій», і «пєтух».

Пригожин не на словах, а на ділі руйнує догми колишнього світу, ногою відкривши двері до нової російської дійсності. До тієї реальності, де ординська готовність вбивати є головною чеснотою та відкупним ярликом, що дає право на всевладдя, повагу та багатство.

Обіцянка Пригожина впливати на губернаторів та ректорів вишів це не інформаційна деза. Першу партію зеків, які пережили український фронт, вже показово відпущено у «велике та світле» життя з обіцянкою грошей, дипломів та всенародної шани.

Побажання «пити в міру і баб не ґвалтувати, а лише по любові та за гроші» звучить, як царський маніфест, і у своїй впевненій простоті є справді гідним липового Петра ІІІ Федоровича, який майже взяв Оренбург.

Російські опозиційні експерти, що зверхньо називали Пригожина маріонеткою путіна, яку спецслужби присплять за першим сигналом з кремля, поквапилися з висновками. 

Поки що кримінальний кухар дарує арештантам свободу на свій розсуд, і йому байдуже, що з цього приводу думають всі три телевізійні путіни.

Критика пригожинської авантюри випарувалася так само швидко, як виникла. «Обирайте, чи воюють мої зеки, чи ваші діти розкидають кишки українськими ланами» — простодушно відреагував господар ПВК, і музейні працівниці Пітера злякано замовкли. В умовах великої та невдалої війни країні росії нема чого протиставити розбійницькій «правді» Пригожина.

Російський коментатор на прізвище П’яних дуже переконливо описав, як колишній кухар йтиме до абсолютної влади в росії. На його думку, людина, яка переодягнула каторжан у облізлі російські мундири і пообіцяла їм хижу «волю», має більше шансів на московський трон, ніж будь-хто інший.

Добре це чи погано для нас? Швидше, погано. По-перше, хоч би як Європа прикидалася, історія з кувалдою шокувала її. Країни, в яких заборонено чинити опір вуличним грабіжникам, не можуть не боятися російського хулігана з тюремним минулим.

По-друге, російський розбійник сильніший за російського солдата. Задля того, щоб послати армію Суворова на упокорення пугачовського війська, Катерина Друга поспіхом уклала ганебний мир із Туреччиною. А в сьогоднішньої Росії немає навіть Суворова, клінічний ідіот Суровікін скидається на нього лише прізвищем.

Російській спільноті, що залишилася без «Опелів», гамбургерів і жіночих прокладок, доводиться терміново, на ходу, змінювати пріоритети, і можна не сумніватися, що на доленосному історичному роздоріжжі вона обере життєву модель, засновану на простих для розуміння тюремних поняттях, законах «общака» і беззаконні кривавої війни.

Пугачовщина здатна згуртувати «руський мір» набагато впевненіше, ніж будь-яка інша державна система, і якщо Пригожину судилося закінчити своє життя в клітці, то на ній стоятиме не тавро «Уралвагонзаводу», а знак одного з українських оборонних підприємств.

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політичний експерт, адвокат, громадський діяч, економіст

Мізрах Ігор про капітуляцію Росії
Мізрах Ігор Аркадійович

ВСЕ ТА Ж ДОВГА ВІЙНА…

Війна буде довгою, запеклою і все більш масштабною, і аналіз того, що відбувається, вимагає, аби я ще раз повторив цей висновок, який і раніше багато разів звучав в інформаційному просторі країни.

Путін назвав війну війною, і все його на подив убоге новорічне звернення до своїх підданих було нічим іншим, як повідомленням про те, що їхні долі відтепер і назавжди підпорядковані його, Путіна, агресивним військовим планам.

Казки про денацифікацію залишились у минулому. Тепер старий кремлівський ліліпут говорить про «об’єднання народів» і протиставляє фантомну «моральну історичну правоту» договорам і нормам цивілізованого світу.

Можна упевнено припустити, що до «відокремлених» від колишньої імперії народів низькорослий маніяк відносить не лише нашу країну, Польщу, Фінляндію та держави Балтії, які 120 років тому входили до болотної «тюрми народів». Термін «від Владивостока до Лісабона» виник 7 років тому, але лише сьогодні стало ясно, що Путін без жартів має намір спробувати втілити його в життя, і дві літери «В» у його ініціалах означають «війна та ще раз війна».

Журналісти вже торували в мізках російських орків шалену доріжку до переділу світу, впустивши в телевізійне Вікно Овертона істеричне «вставай, страна огромная!» і надавши своїй військовій авантюрі форму та суть планетарного протистояння.

Мардан, який стверджує, що наявність на карті суверенної (просто окремої від Москви) України вже є приводом для початку війни, і Соловйов, який стверджує, що саме існування нашої держави є смертельною загрозою для росії, це не самостійні спікери, а фігури, яким доручено транслювати ідеї та емоційні імпульси кремля, роблячи їх основою російської ідеології.

Але про неодмінне наростання військового протистояння говорять не лише штатні пропагандисти першого московського каналу. Російський опозиціонер Володимир Осєчкін (Гулагу.net) упевнений, що масове відправлення ув’язнених на фронт це лише спроба виграти час для проведення нової, ще більш масштабної мобілізації в російських містах та селах.

Ще один опозиціонер, Нобелівський лауреат Дмитро Муратов, каже, що йде «жорстока, але все ще, за низкою параметрів,обмежена війна», яку путін і його оточення, рятуючись від військової поразки в Україні, поспішають перетворити на загальний глобальний конфлікт.

Промовистими і показовими є не лише слова, а й багато які зподій. У передноворічній метушні не всі звернули увагу на закон, за який 28 грудня проголосувала Держдума, підконтрольний путіну російський парламент. Згідно з ним, відтепер повістку у військкомат можна не вручати, а надсилати призовникові через пошту, рекомендованим листом без вказівки відправника.

Звичайно, прийшовши до поштового відділення, людина може відмовитися від листа, але до службових обов’язків співробітників пошти вже входить фіксувати такі факти, які автоматично стають приводом для арешту та суду над несвідомим адресатом.

Самими ж росіянами вкинуто до інформаційного поля«секретний» слух про те, що в січні — лютому ними буде мобілізовано і поставлено «під рушницю» 1 мільйон 200 тисяч орків. Вкидання виконує подвійне завдання, воно має викликати жах в українців і пояснити населенню Росії, що агресивна війна, поневіряння і смерть назавжди стали новою російською реальністю, в якій вони тепер мають існувати.

Не слід, проте, вважати 140 мільйонів росіян заручниками божевільних планів свого вождя. Вже згаданий Дмитро Муратов в інтерв’ю українському телеканалу сказав, що «путін ніколи не розпочав би війну без підтримки народу».

Так, скороминуща і чужа російській душі цивілізованість злетіла з підданих путіна легко і дуже швидко, змінившись хижим ординським оскалом. Захоплювати, вбивати, гвалтувати і грабувати це саме той набір цінностей, який протягом століть залишається близьким і зрозумілим «руським людям».

Крім цього, ми не зовсім розуміємо і навіть не можемо собі уявити, як живе русня за межами своїх двох столиць.

« — Росіяни, які жили нормальним сучасним життям, здебільшого, з Росії вже поїхали» — запевняє бізнесмен Чичваркін, який втік від путіна до Лондона — «А для абсолютної більшості тих, хто залишився, можливість вирушити на війну в Україну це справжній соціальний ліфт, унікальна можливість хоч перед смертю дозволити собі щось із радостей життя».

Слова пана Чичваркіна підтверджує соціальний ролик, який давно крутять на російських телеканалах. Автори закликають російських чоловіків «бути, як Сашко», герой сюжету, який записався добровольцем на війну з Україною, щоб виплатити борги за комуналку та купити синові велосипед.

Крім масового призову чоловіків до армії та мілітаризації країни, кремлівські ублюдки продовжують записувати собі в актив ядерну зброю. «Хороші росіяни» українського Ютуба, яким я так і не навчився довіряти, полюбляють нагадувати нам, що у запасі московського режиму знаходиться 7500 ядерних боєголовок.

Кількість каже сама за себе, підтверджуючи діагноз політичної Москви. Зберігати сім з половиною тисяч ядерних бомб це все одно, що заради особистої безпеки носити в кишенях три ножі та чотири револьвери.

Проте факт залишається фактом, і ми «маєте те, що маємо». У нашого ворога мільйон людського резерву, багато старих танків, союзні відносини з Іраном та Північною Кореєю та сім з половиною тисяч ядерних боєголовок, половина з яких може бути придатною для удару по нас.

Мені б ніколи не спало на думку писати про це заради виразної констатації. Ще безглуздішою здається думка про те, щоб закликати українців, націю героїв, до спокою та мужності.

Написати цю статтю мені порадили мої друзі, досвідчені майстри соціопсихології. На їхнє переконання, народу України не загрожують ані паніка, ані «втома від війни», ані соціальна апатія. Фахівці вважають, що головною та єдиною небезпекою для всіх нас є передчасна розслабленість, яка ґрунтується на внутрішній готовності йти до кінця та військових успіхах ЗСУ.

Виконуючи їх дружній наказ і закликаючи себе та інших не розслаблятися, я, між тим, не помічаю жодних змін навіть у самому собі. Я, як і раніше, живу бадьоро, виконуючи щоденну роботу і не загадуючи наперед, і так само живуть люди, які мене оточують.

З кожним ракетним обстрілом ми ненавидимо росіян все більше, а з усіх їхніх мобілізаційних судом мене турбує та обурює лише призов до злочинної армії татар Криму, наших братів та співгромадян.

Іржава російська «ядерка» це глобальна проблема, а не наша (полум’яний привіт Кучмі), а поповнені російським м’ясом батальйони ворога отримають відповідь, знайому їм ще по острову Зміїний.

Цілком можливо, багатьом із нас знову доведеться взяти до рук автомати, як у пам’ятному березні 2022-го, когось призвуть до лав непереможних ЗСУ,  а наша Перемога, невідворотна, як весна, прийде до нас не навесні, а, скажімо, ближче до золотої осені.

Але що гадати про неминуче, брати і сестри? Ми сильні й єдині, ми з кожним днем озброєні все краще, і столиці західного світу увішано нашими прапорами. «Сама війна посміхається нам!» – стверджує головний таролог українського інтернету Яна Пасинкова.

Ця фраза звучить трохи моторошно, але в ній чується правда життя, доблесть української зброї та переможна воля української Нації, яка захистила людство від російського ведмедя.

Слава Україні!

Мізрах Ігор, журналіст, політичний експерт

Мізрах Ігор, член НСЖУ

ВИСНОВКИ, ПРОГНОЗИ І ПРОРОЦТВА (Ігор Мізрах про феномен українського Ютуба в умовах війни)

Наша війна з російським агресором є першим в історії людства великим військовим конфліктом, який відбувається за умов надлишкового інформаційного висвітлення.

Події на фронті та пов’язані з ними політичні моменти публічно обговорюють журналісти та ворожки, політики та військові експерти, блогери та екстрасенси.

Поділити їх на категорії за принципом «серйозності» виходить не завжди. Інформаційна свобода має свої закони, і кількість переглядів на каналі радника Офісу Президента Арестовича цілком органічно в рази поступається глядацькій аудиторії відставного артилериста Жданова.

Посилання та манери коментаторів різні. Відважний Стерненко, який брав участь в обороні Києва, узагальнює та транслює те, що вже майже всім відомо, але робить це напрочуд чітко, детально, стримано та патріотично. В результаті кількість людей, які його дивляться та слухають, впевнено перевалила за мільйон, і це робить його  mind maker’ом національного масштабу.

А суто цивільний Андрій Дрозд розповідає про становище на фронтах, використовуючи карти «Deep State» та свіжі дані ISW (Інституту Вивчення Війни), і це, як не крути, надає його аналітиці документальності та доказовості.

Звісно, мене трохи веселять підступні вигини апологетів ворожої пропаганди у переказі Дениса Казанського чи емоційної Каті Соляр. Я вивчаю мінливі ідеологеми московських студій безпосередньо, системно і, так би мовити, за службовим обов’язком, намацуючи за кожною зміною ворожої риторики приховану тенденцію.

Але й мій професійний снобізм є недоречним, оскільки багато українців цього не роблять, і їм подобається дізнаватися про істерики Скабєєвої та клоунаду Соловйова від молодих ведучих, що полюбилися їм за дні війни.

Набагато більше мене дратує і турбує величезна кількість російських (у широкому значенні слова) коментаторів нашого лиха. Якщо деякі з них (Піонтковський, Фейгін, Осечкін) не викликають ані тривоги, ані обурення, то суто імперська манера інших (Невзорів, Латиніна, Соловей) не просто неприємна. Крізь неї впевнено та невблаганно проступає «великоросійський» снобізм, бажання й намір і далі повчати нерозумних українців, як їм слід жити, воювати і сприймати навколишній світ.

Повертаючись до своїх, треба, мабуть, сказати кілька слів про такі нетрадиційні форми прогнозів, як ворожба та пророцтва, до появи яких я, до речі, ставлюсь без будь-якої агресії.

Звісно, важко стримати усмішку, чуючи, як люди, які без жартів називають себе загадковим словом «мольфари», починають переказувати логічні висновки ключових політологів країни і обережно, без конкретики та дат, розповідати про майбутні битви та процеси.

Але містика оживала і ставала важливим для багатьох елементом життя під час кожної війни, і наша в цьому сенсі відрізняється від них хіба що можливостями інтернету.

Втім, людей, які «працюють» в окультній галузі знання, я теж не об’єдную в якусь єдину і не дуже серйозну категорію українських прогнозистів. Якщо гарно загримована під відьму Марія Тиха грає в українській Мережі роль чаклунського психотерапевта, то прогнози таролога Яни Пасинкової я б без жартів порадив слухати не лише в плані відпочинку та розваги.

По-перше, ця провісниця конкретна та обережна у висловлюваннях. А по-друге, багато хто не знає, що карти таро серйозно вивчають у всіх розвідшколах (і деяких інших закладах) світу.

Узагальнюючи сказане і не сказане, хочу зауважити, що загалом інформаційне життя Ютуба є потрібним доповненням до друкованої інформації та аналітики, в галузі якої працюю я сам. Прагнення багатьох блогерів коментувати ситуацію на фронті і не лише там створює величезне та різноманітне інформаційне полотно, яке інформує українців про все потроху та відволікає їх від обстрілів російських ракет.

У цьому сенсі похоронний бас Левітана, знайомий нам з фільмів про Другу Світову, справляв би, як мені здається, зворотний ефект.

До речі, дезінформації у повідомленні українських ютуб-каналів практично немає. Їхні автори, швидше, подають одну й ту саму інформацію, забарвлюючи її в тони своїх емоцій та поглядів, і це надає баченню війни з рашистами багатоликого народного характеру.

Є, звичайно, канали, що відверто працюють на ворога, застосовуючи геббельсівський метод «трьох чвертей», але вони дуже помітні, і ними займаються зовсім інші структури та оперативні підрозділи. Фахівці ніколи не сплутають інформаційного диверсанта з коментатором, що має своє бачення, тож різноманітності думок у Мережі ніщо не загрожує.

Чи має такий підхід негативний бік? Якщо причепитися, можна його знайти. Скажімо, коли військові аналітики, ворожки, астрологи та військові в один голос передбачають удар по місту або початок російського наступу, найбільш чутлива частина Нації може викликати паніку або нервове заціпеніння.

Але цей стан розвіюється тим самим інтернет-розмаїттям, яке його створило, і негативний ефект швидко нівелюється.

Проста логіка підказує, що росіяни вчинять розлючений наступ на Київ, а коли він провалиться, завдадуть ядерного удару. Але війна, хоч і системне, але дуже непередбачуване явище, проста логіка на ній не працює, тому просто слід навчитисьпереплавляти свої страхи у стійкість, любов до ближніх та молодий гумор.

Строката різноманітність інформаційного українського Ютуба нічим не загрожує ані державі, ані громадянам хоча б тому, що секретний факт, що просочився в Мережу, одразу розчиняється серед сотень інших, як схована в стогу соломинка. Крім того, точних прогнозів щодо військового майбутнього не існує, «війна план покаже», як кажуть генерали, які знають свою справу.

Нам, у будь-якому разі, треба йти через війну, «своє робити», як сказав поет, не загадуючи наперед і не вірячи ані переможним, ані панічним прогнозам. Запорукою нашої Перемоги стане не ппророцтво, а доблесть ЗСУ та єдність великої української Нації, що міцнішає у вогні війни.

Слава Україні!

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політик

СТАРІ ПІСНІ ПРО МЕРТВЕ

Відслідковуючи та вивчаючи з кінця квітня ворожі пропагандистські програми, я був приречений переглянути кілька десятків анонсів кремлівського новорічного концерту з традиційною радянською назвою «Блакитний вогник».

Зараз, за два дні до Нового Року, мені зрозумілі його стилістика, зміст та ідеологія, і я готовий поділитися враженнями з моїми читачами.

Головна теза новорічного московського концерту – нічого нового! Як у знаменитій комедії Гайдая, інженери російської думки намагаються віднести себе і свою країну у минулі віки та виміри, впевнено стираючи в умах і душах росіян все, що хоч якось стикається з сучасною епохою, її трендами, технологіями та цінностями.

Наголос, звичайно, робиться на радянську епоху, фантомно «спільну» з українцями, естонцями, грузинами та казахстанцями, а вже через неї відбувається естетичний ривок у похмуре та холопське російське середньовіччя, яке подається, як непорушна духовна основа смердючого «російського духу» та ординського за природою «російського світу».

«Великодержавні понти», як основна національна ідея та методологія, освоєні росіянами давно, їм легше сто разів розповісти світові про свою велич, ніж зібрати один велосипед, що працює. Тому не дивно, що шоу, незважаючи на вкрадену у голлівудського кіномюзиклу «Ла-ла-ленд» естетику та провінційну вторинність пісенного наповнення, виглядає відносно ошатно.

Пісеньки зі старих радянських фільмів могли б поселити в душах людей старшого покоління біологічну ностальгію за власною молодістю, а у молоді викликати щось на кшталт поблажливого розуміння.

Але цього не відбувається. У старомодного в усіх відношеннях продукту на порозі 23 роки поточного століття немає ані вдячного глядача, ані мислячого співрозмовника.

У Старої Європи та Америки російський спогад про тоталітарне майбутнє не викликає нічого, крім гидливої судоми, Україна чинить опір втягуванню в гнилий радянське болото зі зброєю в руках, а країни колишнього «соцтабору» завмерли в очікуванні нашої перемоги і шлють нам снаряди та продукти, а не дивляться російський телевізор.

У самій Росії вдячного споживача «Блакитного вогника» теж немає. Росіяни, які думають (і просто обережні), розбіглися по ближніх країнах або причаїлися, а відданим режиму оркам байдуже, під який контент вони запиватимуть ростовським денатуратом обвітрений салат «олів’є».

Швидше за все, саме тому пожвавлення мертвого зайця російської історії в концертному павільйоні Останкіно звучить і виглядає так похмуро і непереконливо.

Не зачіпають не тільки втомлені переспіви басових і газманових. Навіть поява на сцені Таїсії Повалій, яка заспівала своїм московським господарям «Червону Руту», не викликає ані агресії, ані обурення.

Те, що вгодована жінка із золотим голосом та картонним серцем співає на ворожій сцені народний хіт Івасюка, не здається і не є ані ідеологічним месиджем, ані провокацією, ані взагалі чимось значущим.

Московський новорічний телеконцерт, як і все російське сьогодні, позбавлений вогню, віри та молодості. Він «весь про минуле і про вульгарне», і тому найбільше схожий на похмурий похорон величезної та непотрібної країни, що простяглася через половину глобуса.

Звичайно, з погляду пропаганди, цей радянський лубок це лише концертна подушка, потрібна для появи на екрані російських військових, солдатів і офіцерів злочинної війни з Україною.

Але воїни кремля виглядають не краще за співачок і співаків місцевого артистичного пулу. Тупуваті й каламутні, схожі у своїх опереткових мундирах на манежних циркових, вони бубнять роздані ним тексти так нудно і невиразно, що ідея «Блакитного Вогника» остаточно втрачає сенс і новорічний настрій.

Одним словом, «Блакитний Вогник» — 2023 з усією його військово-патріотичною начинкою це напівмертве від народження дитя ФСБшного шоу-бізнесу, яке не потрібне ані своїм творцям, ані будь-кому на планеті. Навіть його емблемою символічно стала давно поламана росіянами телевізійна вежа на Сухарівці.

Це дуже ріднить втомлене шоу з моделлю та суттю всього «російського світу». Новорічний концерт, побудований на піснях мертвої країни, це така ж духовна «скрєпа» російської Євразії, як «цар-пушка», що стоїть у кремлі та жодного разу не стріляла, і «цар-дзвін», що зберігається там же, і теж жодного разу не дзвонив.

Безглузда і нещадна показуха «російського світу» завдяки японським мікрофонам і західним концертним технологіям дожила до 2023 року, але, позбавлена краси і змістовної переконливості, кожним своїм звуком і піруетом показує, що її час уже закінчився.

Це особливо помітно з нашої, української позиції. В нас же усе живе і справжнє, і мужність, і страждання, і зброя, і емоція. Ми боремося і міцніємо, звіряючи військовий годинник із сьогоденням і впевнено рухаючись до переможного майбутнього, а світ у захваті дивиться на нас і вчить наші старі та нові пісні.

Страшно, звичайно, що нам доводиться оплачувати перемогу над таким опудалом, як РФ, загибеллю солдатів та сльозами дітей. Але, напевно, ціна свободи великої Нації не може бути низькою, і нам доведеться сповна заплатити за те, що болотна країна орків з її «довгою» армією та неохайними новорічними танцями назавжди піде в безславне минуле.

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політексперт

31.12.2022 рік

ВЕСЕЛО, СТРАШНО ТА ПО-РІЗНОМУ. (Марина Корнієнко-Мізрах розповіла про дивні різдвяні звичаї народів Європи)

Вивчаючи європейський досвід благодійності, я дізналася про незвичайні різдвяні традиції, які досі існують у різних країнах Європи, і хочу розповісти про них татам, мамам та маленьким українцям.

Незважаючи на те, що європейці живуть на одному континенті, різні країни та регіони пишаються своїми дуже різними та особливими різдвяними звичаями.

Наприклад, у Чехії та Словаччині подарунки на Різдво приносить не Святий Миколай та не Санта, а Золота Свиня.

Ця смішна традиція має свою історію, яка зародилася ще в середні віки.

Основна пора року для святкування Різдва припадає на вечір 24 грудня, коли вся родина разом вечеряє, зустрічаючи Різдво, а потім розгортають подарунки.

За традицією посту, 24 грудня всі мають не їсти вдень, щоб пробудити апетит перед традиційною різдвяною вечерею.

Щоб дітям було легше утриматися від їжі, їм обіцяють, що скоро прийде золота свиня, яка принесе їм подарунки, і маленькі чехи та словаки не відходять від вікон, виглядаючи в зимовій темряві цю золоту свиню.

У наші дні гарну фантазію підтримали кондитери, і тепер ви можете легко купити маленьких поросят із шоколаду, загорнутих у золоту фольгу. Чеські тата та мами кладуть золоту свиню на підвіконня або біля порога, щоб було зрозуміло, що свиня прийшла до хати з вулиці.

А діти Каталонії, північно-східного регіону Іспанії, плекають tió de nadal, або caga tió, чарівна колода, яка має розродитися подарунками напередодні Різдва.

Починаючи з 8 грудня, сім’ї знаходять поліно і поміщають його у своїй вітальні. Йому домальовують щасливе обличчя, прилаштовують дві палиці замість передніх лап і кладуть зверху червоний каталонський капелюх.

Щовечора після вечері діти залишають поряд з колодами яблука, цукерки, апельсинові кірки, нугу та інші частування, а також накривають його ковдрою, щоб воно не застудилося.

Тіо, звичайно, їсть їжу вночі, коли ніхто не бачить, але на ранок вона чарівним чином зникає, а напередодні Різдва з поліна «висипаються» довгоочікувані подарунки.

А ось у дуже добрій північній країні Ісландії дітей на Різдво чомусь люблять лякати страшними тролями та величезним святковим котом.

Страшний троль-людожер Грила, яка вбила двох чоловіків, бо їй було з ними нудно, живе на горі зі своїми 13-ма синами. Їй подобається блукати засніженими вулицями, ловити неслухняних дітей, кидаючи їх у мішок, а потім варити їх живими, додаючи до свого улюбленого рагу.

При цьому сини Грили, яких називають Йольські хлопці, відвідують ісландських дітей протягом 13 днів перед Різдвом і кладуть у туфлі вихованим дітям цукерки та іграшки, а невихованим гнилі картоплини.

Величезний чорний кіт Йольський не такий страшний, його не цікавить, хто був хорошим, а хто неслухняним. Він просто дуже голодний, тому що їсть лише раз на рік, і єдиний спосіб не стати його здобиччю це купити новий предмет одягу та надіти його на Різдво.

Жителі Нідерландів вірять у Санта-Клауса, але він у них чомусь дуже особливий.

Різдвяний сезон починається в цій країні з прибуття Санти (Sinterklaas) у листопаді місяця кожного року. Голландці чомусь вважають, що Сінтерклаас та його супутники Чорні Петери (Black Peters) припливають з Іспанії до одного з голландських портів, щоб дочекатися в них кінця року. На вигляд Синтерклаас це джентльмен, переодягнений єпископом, який їде білому коні.

Вважають, що Чорні Пітери були маврами з Іспанії, тому на святах їх зображують чорношкірі жителі Нідерландів. Знайшлися люди, котрі навіть скористалися цим для расових спекуляцій, але голландці захистили свою улюблену традицію, придумавши, що Чорні Пітери чорні, бо застрягли у димарі.

Коли Синтерклаас та його супутники з’являються у місті, діти на ніч залишають взуття біля ліжечок, сподіваючись отримати довгоочікуваний подарунок. А 5 грудня, принісши подарунок кожній дитині, нідерландський Санта чомусь від’їжджає назад до Іспанії.

Різдвяні традиції у теплій Болгарії є поєднанням язичницьких обрядів і православних звичаїв. У цій європейській країні напередодні Різдва насправді важливіше від самого Різдва.

Велика трапеза напередодні Різдва завжди вегетаріанська і має складатися з непарної кількості страв – 7, 9 чи 11.

24 грудня це також день, коли болгари розколюють волоський горіх, гадаючи, наскільки хорошим чи поганим буде для них наступний рік.

А ось традиційні співаки різдвяних пісень (коледарі) дуже близькі до української традиції. Ці групи чоловіків ходять від будинку до будинку, співають та танцюють. Вони бажають усім благополуччя, здоров’я та процвітання та проганяють злих духів, а натомість їм дають ритуальний хліб та смачні круглі булочки.

У Швеції кожне 13 грудня святкують День святої Люсії. Це свято засноване на історіях, розказаних першими місіонерами, які принесли християнство.

Свята Люсія була дівчиною-християнкою, яку замучили у 4 столітті за те, що вона приносила їжу християнам, які переховувалися від переслідувань у римських катакомбах. Свічки Люсія носила на голові не для краси, а щоб руки були вільні для їжі.

Щороку Швеція обирає дівчину, яка стане національною святою Люсі, а у кожному містечку, селищі та хуторі на цю роль обирають свою, місцеву красуню.

Але традиція не перетворилася на конкурс краси, Свята Люсі відвідує лікарні та самотніх людей похилого віку, а ще роздає всім імбирне печиво та солодкі булочки з родзинками у формі кішок.

Якщо ви вирішили, що найстрашніша різдвяна казка оживає в Ісландії, то це тому, що ви ще нічого не знаєте про австрійського Крампуса, божевільного диявола, закутого в ланцюгу, зі сплутаним хутром, оленячими рогами і палаючим вугіллям замість очей.

5 грудня, у ніч перед святом Святого Миколая, настає страшний Крампуснахт, коли напівкозел-напівдемон виходить на вулиці, щоб покарати неслухняних хлопчиків та дівчаток за погану поведінку. Він б’є їх березовими гілками і ховає у мішок, щоб віднести до пекла.

Хоча цю моторошну різдвяну традицію поширено в самому серці Європи, ніхто точно не знає, звідки взявся міф про Крампуса. Деякі історики вважають, що така католицька церква демонізувала місцеве язичництво, яке поклонялося зимовому сонцестоянню.

Однією з найзатишніших і унікальних традицій у Європі є пряникове Село (Pepperkakebyen) у Бергені, Норвегія. Коли ви потрапите до цієї чарівної країни імбирних пряників, починає здаватися, ви не в норвезькому місті, а на далекому чарівному острові.

Історія Pepperkakebyen почалася в 1991 році, коли місцеві школярі почали будувати пряникові будиночки, випікати човни, автомобілі та навіть деякі міжнародні пам’ятки.

У наші дні це найбільше пряникове місто у світі, яке щорічно зростає у Бергені з середини листопада по грудень. Весь прибуток, отриманий за дні Пряничного Села, передається до місцевої благодійної організації для нужденних дітей.

У Португалії на Різдво печуть не пряники, а Боло-рей, Королівський пиріг, який є коло з тіста, багато прикрашений яскравими сухофруктами.

Королівський торт виник при французькому дворі Людовіка XIV і став популярним у Португалії в середині 19 століття. Відповідно до французьких святкувань Різдва, у нього запікали суху квасолину.

Той, хто отримає шматок із квасолею, буде королем чи королевою дня. Переможець отримує право на бажання, а також привілей купити або спекти торт наступного року. Цей звичай давно став улюбленою частиною португальських різдвяних свят.

Нещодавно уряд заборонив продаж тортів із твердою квасоліною всередині, але в португальських домівках їх продовжують випікати.

Ось так, цікаво та по-різному, святкують Різдво у різних країнах. Після війни, після Перемоги наша держава увійде до дружньої родини європейських народів та поділиться з ними чудовими українськими традиціями Зимових Свят.

Корнієнко-Мізрах Марина Валеріївна, громадський діяч

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЧИ БОРОТЬБА З НИЗЬКИМИ ЗАРПЛАТАМИ? (Ігор Мізрах аналізує систему оплати праці у країнах ЄС)

Після виходу моїх статей про економіку та соціальну політику країн Північної Європи, знайомі (і незнайомі) експерти звинуватили мене у певній упередженості при освітлюванні цієї важливої та цікавої теми.

Мається на увазі, що розглядаючи скандинавський соціалізм як основу побудови нової української держави, я ігнорую практику інших європейських країн, які за розміром, населенням та типом економіки більше схожі на Україну.

Залишаючись при своїй думці, я готовий, заради повноти картини, коротко розповісти про регулювання та індексацію заробітної плати в європейських країнах, де соціально-економічна модель ліберальніша, ніж у Скандинавії та Фінляндії.

У трудових законодавчих актах ООН та Хартії ЄС містяться загальні основоположні положення щодо права працівника на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім’ї, та заборони дискримінації при встановленні та зміні розмірів заробітної плати.

Проголошені положення є основою організації оплати праці європейських працівників. Проте специфіка цивільного устрою та трудового законодавства вносить особливі риси встановлення винагороди за працю.

Практика законодавчого регулювання мінімальної заробітної плати має тривалу історію. Вона виникла в 1896 р. в Австралії, де було створено ради з питань заробітної плати з представників підприємців, робітників та громадськості.

Ці ради були уповноважені встановлювати справедливу мінімальну заробітну плату в усіх галузях. Потім закони про мінімальну заробітну плату прийняли у Великій Британії (1909 р.), Франції (1915 р.), Австрії (1918 р.), Німеччині (1923 р.) та інших державах Європи.

У багатьох європейських країнах було встановлено загальнонаціональний мінімум заробітної плати, розмір якого визначається по-різному (з урахуванням прожиткового мінімуму чи індексу споживчих цін та ін.).

Основою встановлення зарплатного мінімуму для низки країн Європи є ратифікована ними Конвенція Міністерства Праці (МОТ) N 131 «Про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються». Відповідно до Конвенції МОТ N 131, при визначенні рівня мінімальної заробітної плати необхідно враховувати не лише потреби працівників та їх сімей, а й брати до уваги економічні аспекти, включаючи вимоги економічного розвитку, рівень продуктивності праці та бажаність досягнення та підтримки високої зайнятості в країні.

Кожна європейська країна має розробити спеціальну процедуру, яка дозволяє встановлювати та за необхідності переглядати мінімальну заробітну плату. Рекомендація МОТ N 135 пропонує проводити перегляд ставок мінімальної заробітної плати з урахуванням вартості життя та інших економічних умов.

У сучасній європейській практиці зарплатний мінімум встановлюється або на основі визначення «споживчого кошика», або рівень мінімальної зарплати співвідноситься з рівнем заробітної плати, що фактично склалася в країні. Так, у Франції він становить близько 60%, а Нідерландах доходить до 75% середньої зарплати.

У європейських країнах процедури встановлення мінімальної заробітної плати мають специфічні національні особливості. В одних країнах мінімальна зарплата встановлюється законодавчими органами, в інших законом передбачається не мінімальна національна зарплата, а мінімальна плата по галузях економіки або за професіями.

В даний час загальнодержавний мінімум заробітної плати існує у Великій Британії, Франції, Іспанії, Бельгії, Португалії та ряді інших країн.

Поряд із законодавчим способом встановлення мінімальної заробітної плати у закордонній практиці широко застосовуються погоджувальні процедури

Так, у Бельгії мінімум заробітної плати встановлюється внаслідок загальнонаціональної угоди уряду, профспілок та роботодавців, а у Франції мінімальна заробітна плата встановлюється виконавчими органами влади.

Таким чином, з урахуванням національних традицій, практика встановлення мінімальної заробітної плати різноманітна: законодавче регулювання, регулювання на основі тристоронніх колективних угод, регулювання виконавчими органами державної влади.

Місячна заробітна плата працівника, який відпрацював за цей період норму робочого часу і виконав норми праці (трудові обов’язки), не може бути нижчим за мінімальний розмір оплати праці.

Розміри тарифних ставок, окладів, а також базових окладів і базових ставок не можуть бути нижчими за мінімальний розмір оплати праці. Багато європейських країн визначають мінімальну заробітну плату у вигляді годинної тарифної ставки.

У країнах намітилися тенденції до диференціації мінімуму зарплати. У деяких країнах мінімальний розмір заробітної плати для молоді знижено. У Великій Британії, Франції, Бельгії, Норвегії, Нідерландах, Люксембурзі, Іспанії, Португалії законодавством встановлено знижений державний мінімум заробітної плати для молодих працівників. Так, у Великій Британії він становить для осіб віком 18 – 22 років 3,5 фунта стерлінгів на годину.

Ринкові умови призводять до необхідності індексації заробітної плати з метою забезпечення добробуту працівників та їх сімей. Питання індексації заробітної плати вирішуються по-різному у різних країнах, і переважно у колективних договорах. Якщо ми звернемося до зарубіжної практики, то знайдемо чимало прикладів вдалого поєднання централізованого та колективно-договірного методів індексації заробітної плати.

Виходячи з того, як індексуються доходи громадян, розвинені країни можна умовно поділити на чотири категорії:

– країни, де майже все населення охоплено індексацією (Бельгія, Данія, Ісландія, Італія)

— країни, де індексація застосовується лише по відношенню до певних соціальних груп (Канада, Франція, Швейцарія, США)

— країни, де індексація практично не застосовується (Австрія, ФРН, Японія, Швеція)

– країни, де курс на здійснення індексації зазнає значних коливань у контексті загальної політики доходів (мої улюблені Нідерланди, Норвегія та Фінляндія).

У державах, що належать до першої групи, широке поширення індексації пов’язане із існуванням добре налагодженої системи колективних договорів, яка перебуває під постійним контролем профспілкових об’єднань.

Будь-які прецеденти та форми соціального партнерства стають у цих країнах предметом загальнонаціональної політики. Завдяки цьому індексаційні заходи зумовлюють значну частку приросту номінальної заробітної плати.

У країнах другої групи індексацією охоплюється лише частина робочої сили. У Франції індексація понад прожитковий мінімум взагалі була заборонена спеціальною постановою уряду.

При цьому в країні повністю індексується лише мінімальна заробітна плата, а більш високий рівень доходів вже індексується частково або не індексується зовсім.

У країнах третьої групи, де індексація практично не застосовується, переважна кількість підприємців та робочих об’єднань вважає, що автоматичний регулюючий механізм індексації суттєво обмежує права та можливості соціальних партнерів під час укладання колективних договорів.

До четвертої групи належать країни, в яких здійснюються жорсткі обмежувальні заходи щодо політики індексації. Ці заходи можуть передбачати зокрема встановлення верхньої межі зростання заробітної плати, граничний коефіцієнт її індексаційного приросту та інші механізми вирівнювання доходів населення.

У Франції, Іспанії здійснюється індексація лише державного мінімуму заробітної плати. Автоматична індексація загальних розмірів заробітної плати через зростання цін нерідко забороняється в законодавчому порядку (Німеччина, Італія).

У багатьох країнах проблеми індексації оплати праці вирішуються лише на рівні загальнонаціональних тристоронніх угод (Австрія, Бельгія, Данія), галузевих тарифних угод (Німеччина), або лише на рівні колективних договорів підприємства. В останні роки індексація заробітної плати у країнах Заходу проводиться, як правило, на колективно-договірному рівні.

Найважливішим елементом формули виплати компенсацій є так званий поріг індексації, тобто заздалегідь встановлений державою рівень зростання цін, після досягнення якого здійснюється індексація. Так, наприклад, у Швейцарії низка договорів зафіксувала «поріг» на рівні чотирьох-п’яти відсотків, що досить багато.

Обмежене поширення індексації заробітної плати в європейських країнах пояснюється тим, що така індексація це найсильніший інфляційний фактор, що веде до різкого зростання виробничих витрат. Багато експертів навіть вважають, що послідовна індексація заробітної плати неминуче призводить до гіперінфляції і навіть економічного краху.

Ймовірно, саме тому я підсвідомо (і свідомо) віддаю перевагу країнам європейської Півночі, в яких модель економіки та державна політика підпорядковані добробуту народу та роблять непотрібними різного роду індексації та «доплати за бідністю».

Саме такого рівня та способу життя, на моє переконання, заслуговують мої героїчні співвітчизники-українці.

Слава Нації!

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політексперт