СТАРІ ПІСНІ ПРО МЕРТВЕ

Відслідковуючи та вивчаючи з кінця квітня ворожі пропагандистські програми, я був приречений переглянути кілька десятків анонсів кремлівського новорічного концерту з традиційною радянською назвою «Блакитний вогник».

Зараз, за два дні до Нового Року, мені зрозумілі його стилістика, зміст та ідеологія, і я готовий поділитися враженнями з моїми читачами.

Головна теза новорічного московського концерту – нічого нового! Як у знаменитій комедії Гайдая, інженери російської думки намагаються віднести себе і свою країну у минулі віки та виміри, впевнено стираючи в умах і душах росіян все, що хоч якось стикається з сучасною епохою, її трендами, технологіями та цінностями.

Наголос, звичайно, робиться на радянську епоху, фантомно «спільну» з українцями, естонцями, грузинами та казахстанцями, а вже через неї відбувається естетичний ривок у похмуре та холопське російське середньовіччя, яке подається, як непорушна духовна основа смердючого «російського духу» та ординського за природою «російського світу».

«Великодержавні понти», як основна національна ідея та методологія, освоєні росіянами давно, їм легше сто разів розповісти світові про свою велич, ніж зібрати один велосипед, що працює. Тому не дивно, що шоу, незважаючи на вкрадену у голлівудського кіномюзиклу «Ла-ла-ленд» естетику та провінційну вторинність пісенного наповнення, виглядає відносно ошатно.

Пісеньки зі старих радянських фільмів могли б поселити в душах людей старшого покоління біологічну ностальгію за власною молодістю, а у молоді викликати щось на кшталт поблажливого розуміння.

Але цього не відбувається. У старомодного в усіх відношеннях продукту на порозі 23 роки поточного століття немає ані вдячного глядача, ані мислячого співрозмовника.

У Старої Європи та Америки російський спогад про тоталітарне майбутнє не викликає нічого, крім гидливої судоми, Україна чинить опір втягуванню в гнилий радянське болото зі зброєю в руках, а країни колишнього «соцтабору» завмерли в очікуванні нашої перемоги і шлють нам снаряди та продукти, а не дивляться російський телевізор.

У самій Росії вдячного споживача «Блакитного вогника» теж немає. Росіяни, які думають (і просто обережні), розбіглися по ближніх країнах або причаїлися, а відданим режиму оркам байдуже, під який контент вони запиватимуть ростовським денатуратом обвітрений салат «олів’є».

Швидше за все, саме тому пожвавлення мертвого зайця російської історії в концертному павільйоні Останкіно звучить і виглядає так похмуро і непереконливо.

Не зачіпають не тільки втомлені переспіви басових і газманових. Навіть поява на сцені Таїсії Повалій, яка заспівала своїм московським господарям «Червону Руту», не викликає ані агресії, ані обурення.

Те, що вгодована жінка із золотим голосом та картонним серцем співає на ворожій сцені народний хіт Івасюка, не здається і не є ані ідеологічним месиджем, ані провокацією, ані взагалі чимось значущим.

Московський новорічний телеконцерт, як і все російське сьогодні, позбавлений вогню, віри та молодості. Він «весь про минуле і про вульгарне», і тому найбільше схожий на похмурий похорон величезної та непотрібної країни, що простяглася через половину глобуса.

Звичайно, з погляду пропаганди, цей радянський лубок це лише концертна подушка, потрібна для появи на екрані російських військових, солдатів і офіцерів злочинної війни з Україною.

Але воїни кремля виглядають не краще за співачок і співаків місцевого артистичного пулу. Тупуваті й каламутні, схожі у своїх опереткових мундирах на манежних циркових, вони бубнять роздані ним тексти так нудно і невиразно, що ідея «Блакитного Вогника» остаточно втрачає сенс і новорічний настрій.

Одним словом, «Блакитний Вогник» — 2023 з усією його військово-патріотичною начинкою це напівмертве від народження дитя ФСБшного шоу-бізнесу, яке не потрібне ані своїм творцям, ані будь-кому на планеті. Навіть його емблемою символічно стала давно поламана росіянами телевізійна вежа на Сухарівці.

Це дуже ріднить втомлене шоу з моделлю та суттю всього «російського світу». Новорічний концерт, побудований на піснях мертвої країни, це така ж духовна «скрєпа» російської Євразії, як «цар-пушка», що стоїть у кремлі та жодного разу не стріляла, і «цар-дзвін», що зберігається там же, і теж жодного разу не дзвонив.

Безглузда і нещадна показуха «російського світу» завдяки японським мікрофонам і західним концертним технологіям дожила до 2023 року, але, позбавлена краси і змістовної переконливості, кожним своїм звуком і піруетом показує, що її час уже закінчився.

Це особливо помітно з нашої, української позиції. В нас же усе живе і справжнє, і мужність, і страждання, і зброя, і емоція. Ми боремося і міцніємо, звіряючи військовий годинник із сьогоденням і впевнено рухаючись до переможного майбутнього, а світ у захваті дивиться на нас і вчить наші старі та нові пісні.

Страшно, звичайно, що нам доводиться оплачувати перемогу над таким опудалом, як РФ, загибеллю солдатів та сльозами дітей. Але, напевно, ціна свободи великої Нації не може бути низькою, і нам доведеться сповна заплатити за те, що болотна країна орків з її «довгою» армією та неохайними новорічними танцями назавжди піде в безславне минуле.

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політексперт

31.12.2022 рік

ВЕСЕЛО, СТРАШНО ТА ПО-РІЗНОМУ. (Марина Корнієнко-Мізрах розповіла про дивні різдвяні звичаї народів Європи)

Вивчаючи європейський досвід благодійності, я дізналася про незвичайні різдвяні традиції, які досі існують у різних країнах Європи, і хочу розповісти про них татам, мамам та маленьким українцям.

Незважаючи на те, що європейці живуть на одному континенті, різні країни та регіони пишаються своїми дуже різними та особливими різдвяними звичаями.

Наприклад, у Чехії та Словаччині подарунки на Різдво приносить не Святий Миколай та не Санта, а Золота Свиня.

Ця смішна традиція має свою історію, яка зародилася ще в середні віки.

Основна пора року для святкування Різдва припадає на вечір 24 грудня, коли вся родина разом вечеряє, зустрічаючи Різдво, а потім розгортають подарунки.

За традицією посту, 24 грудня всі мають не їсти вдень, щоб пробудити апетит перед традиційною різдвяною вечерею.

Щоб дітям було легше утриматися від їжі, їм обіцяють, що скоро прийде золота свиня, яка принесе їм подарунки, і маленькі чехи та словаки не відходять від вікон, виглядаючи в зимовій темряві цю золоту свиню.

У наші дні гарну фантазію підтримали кондитери, і тепер ви можете легко купити маленьких поросят із шоколаду, загорнутих у золоту фольгу. Чеські тата та мами кладуть золоту свиню на підвіконня або біля порога, щоб було зрозуміло, що свиня прийшла до хати з вулиці.

А діти Каталонії, північно-східного регіону Іспанії, плекають tió de nadal, або caga tió, чарівна колода, яка має розродитися подарунками напередодні Різдва.

Починаючи з 8 грудня, сім’ї знаходять поліно і поміщають його у своїй вітальні. Йому домальовують щасливе обличчя, прилаштовують дві палиці замість передніх лап і кладуть зверху червоний каталонський капелюх.

Щовечора після вечері діти залишають поряд з колодами яблука, цукерки, апельсинові кірки, нугу та інші частування, а також накривають його ковдрою, щоб воно не застудилося.

Тіо, звичайно, їсть їжу вночі, коли ніхто не бачить, але на ранок вона чарівним чином зникає, а напередодні Різдва з поліна «висипаються» довгоочікувані подарунки.

А ось у дуже добрій північній країні Ісландії дітей на Різдво чомусь люблять лякати страшними тролями та величезним святковим котом.

Страшний троль-людожер Грила, яка вбила двох чоловіків, бо їй було з ними нудно, живе на горі зі своїми 13-ма синами. Їй подобається блукати засніженими вулицями, ловити неслухняних дітей, кидаючи їх у мішок, а потім варити їх живими, додаючи до свого улюбленого рагу.

При цьому сини Грили, яких називають Йольські хлопці, відвідують ісландських дітей протягом 13 днів перед Різдвом і кладуть у туфлі вихованим дітям цукерки та іграшки, а невихованим гнилі картоплини.

Величезний чорний кіт Йольський не такий страшний, його не цікавить, хто був хорошим, а хто неслухняним. Він просто дуже голодний, тому що їсть лише раз на рік, і єдиний спосіб не стати його здобиччю це купити новий предмет одягу та надіти його на Різдво.

Жителі Нідерландів вірять у Санта-Клауса, але він у них чомусь дуже особливий.

Різдвяний сезон починається в цій країні з прибуття Санти (Sinterklaas) у листопаді місяця кожного року. Голландці чомусь вважають, що Сінтерклаас та його супутники Чорні Петери (Black Peters) припливають з Іспанії до одного з голландських портів, щоб дочекатися в них кінця року. На вигляд Синтерклаас це джентльмен, переодягнений єпископом, який їде білому коні.

Вважають, що Чорні Пітери були маврами з Іспанії, тому на святах їх зображують чорношкірі жителі Нідерландів. Знайшлися люди, котрі навіть скористалися цим для расових спекуляцій, але голландці захистили свою улюблену традицію, придумавши, що Чорні Пітери чорні, бо застрягли у димарі.

Коли Синтерклаас та його супутники з’являються у місті, діти на ніч залишають взуття біля ліжечок, сподіваючись отримати довгоочікуваний подарунок. А 5 грудня, принісши подарунок кожній дитині, нідерландський Санта чомусь від’їжджає назад до Іспанії.

Різдвяні традиції у теплій Болгарії є поєднанням язичницьких обрядів і православних звичаїв. У цій європейській країні напередодні Різдва насправді важливіше від самого Різдва.

Велика трапеза напередодні Різдва завжди вегетаріанська і має складатися з непарної кількості страв – 7, 9 чи 11.

24 грудня це також день, коли болгари розколюють волоський горіх, гадаючи, наскільки хорошим чи поганим буде для них наступний рік.

А ось традиційні співаки різдвяних пісень (коледарі) дуже близькі до української традиції. Ці групи чоловіків ходять від будинку до будинку, співають та танцюють. Вони бажають усім благополуччя, здоров’я та процвітання та проганяють злих духів, а натомість їм дають ритуальний хліб та смачні круглі булочки.

У Швеції кожне 13 грудня святкують День святої Люсії. Це свято засноване на історіях, розказаних першими місіонерами, які принесли християнство.

Свята Люсія була дівчиною-християнкою, яку замучили у 4 столітті за те, що вона приносила їжу християнам, які переховувалися від переслідувань у римських катакомбах. Свічки Люсія носила на голові не для краси, а щоб руки були вільні для їжі.

Щороку Швеція обирає дівчину, яка стане національною святою Люсі, а у кожному містечку, селищі та хуторі на цю роль обирають свою, місцеву красуню.

Але традиція не перетворилася на конкурс краси, Свята Люсі відвідує лікарні та самотніх людей похилого віку, а ще роздає всім імбирне печиво та солодкі булочки з родзинками у формі кішок.

Якщо ви вирішили, що найстрашніша різдвяна казка оживає в Ісландії, то це тому, що ви ще нічого не знаєте про австрійського Крампуса, божевільного диявола, закутого в ланцюгу, зі сплутаним хутром, оленячими рогами і палаючим вугіллям замість очей.

5 грудня, у ніч перед святом Святого Миколая, настає страшний Крампуснахт, коли напівкозел-напівдемон виходить на вулиці, щоб покарати неслухняних хлопчиків та дівчаток за погану поведінку. Він б’є їх березовими гілками і ховає у мішок, щоб віднести до пекла.

Хоча цю моторошну різдвяну традицію поширено в самому серці Європи, ніхто точно не знає, звідки взявся міф про Крампуса. Деякі історики вважають, що така католицька церква демонізувала місцеве язичництво, яке поклонялося зимовому сонцестоянню.

Однією з найзатишніших і унікальних традицій у Європі є пряникове Село (Pepperkakebyen) у Бергені, Норвегія. Коли ви потрапите до цієї чарівної країни імбирних пряників, починає здаватися, ви не в норвезькому місті, а на далекому чарівному острові.

Історія Pepperkakebyen почалася в 1991 році, коли місцеві школярі почали будувати пряникові будиночки, випікати човни, автомобілі та навіть деякі міжнародні пам’ятки.

У наші дні це найбільше пряникове місто у світі, яке щорічно зростає у Бергені з середини листопада по грудень. Весь прибуток, отриманий за дні Пряничного Села, передається до місцевої благодійної організації для нужденних дітей.

У Португалії на Різдво печуть не пряники, а Боло-рей, Королівський пиріг, який є коло з тіста, багато прикрашений яскравими сухофруктами.

Королівський торт виник при французькому дворі Людовіка XIV і став популярним у Португалії в середині 19 століття. Відповідно до французьких святкувань Різдва, у нього запікали суху квасолину.

Той, хто отримає шматок із квасолею, буде королем чи королевою дня. Переможець отримує право на бажання, а також привілей купити або спекти торт наступного року. Цей звичай давно став улюбленою частиною португальських різдвяних свят.

Нещодавно уряд заборонив продаж тортів із твердою квасоліною всередині, але в португальських домівках їх продовжують випікати.

Ось так, цікаво та по-різному, святкують Різдво у різних країнах. Після війни, після Перемоги наша держава увійде до дружньої родини європейських народів та поділиться з ними чудовими українськими традиціями Зимових Свят.

Корнієнко-Мізрах Марина Валеріївна, громадський діяч

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЧИ БОРОТЬБА З НИЗЬКИМИ ЗАРПЛАТАМИ? (Ігор Мізрах аналізує систему оплати праці у країнах ЄС)

Після виходу моїх статей про економіку та соціальну політику країн Північної Європи, знайомі (і незнайомі) експерти звинуватили мене у певній упередженості при освітлюванні цієї важливої та цікавої теми.

Мається на увазі, що розглядаючи скандинавський соціалізм як основу побудови нової української держави, я ігнорую практику інших європейських країн, які за розміром, населенням та типом економіки більше схожі на Україну.

Залишаючись при своїй думці, я готовий, заради повноти картини, коротко розповісти про регулювання та індексацію заробітної плати в європейських країнах, де соціально-економічна модель ліберальніша, ніж у Скандинавії та Фінляндії.

У трудових законодавчих актах ООН та Хартії ЄС містяться загальні основоположні положення щодо права працівника на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім’ї, та заборони дискримінації при встановленні та зміні розмірів заробітної плати.

Проголошені положення є основою організації оплати праці європейських працівників. Проте специфіка цивільного устрою та трудового законодавства вносить особливі риси встановлення винагороди за працю.

Практика законодавчого регулювання мінімальної заробітної плати має тривалу історію. Вона виникла в 1896 р. в Австралії, де було створено ради з питань заробітної плати з представників підприємців, робітників та громадськості.

Ці ради були уповноважені встановлювати справедливу мінімальну заробітну плату в усіх галузях. Потім закони про мінімальну заробітну плату прийняли у Великій Британії (1909 р.), Франції (1915 р.), Австрії (1918 р.), Німеччині (1923 р.) та інших державах Європи.

У багатьох європейських країнах було встановлено загальнонаціональний мінімум заробітної плати, розмір якого визначається по-різному (з урахуванням прожиткового мінімуму чи індексу споживчих цін та ін.).

Основою встановлення зарплатного мінімуму для низки країн Європи є ратифікована ними Конвенція Міністерства Праці (МОТ) N 131 «Про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються». Відповідно до Конвенції МОТ N 131, при визначенні рівня мінімальної заробітної плати необхідно враховувати не лише потреби працівників та їх сімей, а й брати до уваги економічні аспекти, включаючи вимоги економічного розвитку, рівень продуктивності праці та бажаність досягнення та підтримки високої зайнятості в країні.

Кожна європейська країна має розробити спеціальну процедуру, яка дозволяє встановлювати та за необхідності переглядати мінімальну заробітну плату. Рекомендація МОТ N 135 пропонує проводити перегляд ставок мінімальної заробітної плати з урахуванням вартості життя та інших економічних умов.

У сучасній європейській практиці зарплатний мінімум встановлюється або на основі визначення «споживчого кошика», або рівень мінімальної зарплати співвідноситься з рівнем заробітної плати, що фактично склалася в країні. Так, у Франції він становить близько 60%, а Нідерландах доходить до 75% середньої зарплати.

У європейських країнах процедури встановлення мінімальної заробітної плати мають специфічні національні особливості. В одних країнах мінімальна зарплата встановлюється законодавчими органами, в інших законом передбачається не мінімальна національна зарплата, а мінімальна плата по галузях економіки або за професіями.

В даний час загальнодержавний мінімум заробітної плати існує у Великій Британії, Франції, Іспанії, Бельгії, Португалії та ряді інших країн.

Поряд із законодавчим способом встановлення мінімальної заробітної плати у закордонній практиці широко застосовуються погоджувальні процедури

Так, у Бельгії мінімум заробітної плати встановлюється внаслідок загальнонаціональної угоди уряду, профспілок та роботодавців, а у Франції мінімальна заробітна плата встановлюється виконавчими органами влади.

Таким чином, з урахуванням національних традицій, практика встановлення мінімальної заробітної плати різноманітна: законодавче регулювання, регулювання на основі тристоронніх колективних угод, регулювання виконавчими органами державної влади.

Місячна заробітна плата працівника, який відпрацював за цей період норму робочого часу і виконав норми праці (трудові обов’язки), не може бути нижчим за мінімальний розмір оплати праці.

Розміри тарифних ставок, окладів, а також базових окладів і базових ставок не можуть бути нижчими за мінімальний розмір оплати праці. Багато європейських країн визначають мінімальну заробітну плату у вигляді годинної тарифної ставки.

У країнах намітилися тенденції до диференціації мінімуму зарплати. У деяких країнах мінімальний розмір заробітної плати для молоді знижено. У Великій Британії, Франції, Бельгії, Норвегії, Нідерландах, Люксембурзі, Іспанії, Португалії законодавством встановлено знижений державний мінімум заробітної плати для молодих працівників. Так, у Великій Британії він становить для осіб віком 18 – 22 років 3,5 фунта стерлінгів на годину.

Ринкові умови призводять до необхідності індексації заробітної плати з метою забезпечення добробуту працівників та їх сімей. Питання індексації заробітної плати вирішуються по-різному у різних країнах, і переважно у колективних договорах. Якщо ми звернемося до зарубіжної практики, то знайдемо чимало прикладів вдалого поєднання централізованого та колективно-договірного методів індексації заробітної плати.

Виходячи з того, як індексуються доходи громадян, розвинені країни можна умовно поділити на чотири категорії:

– країни, де майже все населення охоплено індексацією (Бельгія, Данія, Ісландія, Італія)

— країни, де індексація застосовується лише по відношенню до певних соціальних груп (Канада, Франція, Швейцарія, США)

— країни, де індексація практично не застосовується (Австрія, ФРН, Японія, Швеція)

– країни, де курс на здійснення індексації зазнає значних коливань у контексті загальної політики доходів (мої улюблені Нідерланди, Норвегія та Фінляндія).

У державах, що належать до першої групи, широке поширення індексації пов’язане із існуванням добре налагодженої системи колективних договорів, яка перебуває під постійним контролем профспілкових об’єднань.

Будь-які прецеденти та форми соціального партнерства стають у цих країнах предметом загальнонаціональної політики. Завдяки цьому індексаційні заходи зумовлюють значну частку приросту номінальної заробітної плати.

У країнах другої групи індексацією охоплюється лише частина робочої сили. У Франції індексація понад прожитковий мінімум взагалі була заборонена спеціальною постановою уряду.

При цьому в країні повністю індексується лише мінімальна заробітна плата, а більш високий рівень доходів вже індексується частково або не індексується зовсім.

У країнах третьої групи, де індексація практично не застосовується, переважна кількість підприємців та робочих об’єднань вважає, що автоматичний регулюючий механізм індексації суттєво обмежує права та можливості соціальних партнерів під час укладання колективних договорів.

До четвертої групи належать країни, в яких здійснюються жорсткі обмежувальні заходи щодо політики індексації. Ці заходи можуть передбачати зокрема встановлення верхньої межі зростання заробітної плати, граничний коефіцієнт її індексаційного приросту та інші механізми вирівнювання доходів населення.

У Франції, Іспанії здійснюється індексація лише державного мінімуму заробітної плати. Автоматична індексація загальних розмірів заробітної плати через зростання цін нерідко забороняється в законодавчому порядку (Німеччина, Італія).

У багатьох країнах проблеми індексації оплати праці вирішуються лише на рівні загальнонаціональних тристоронніх угод (Австрія, Бельгія, Данія), галузевих тарифних угод (Німеччина), або лише на рівні колективних договорів підприємства. В останні роки індексація заробітної плати у країнах Заходу проводиться, як правило, на колективно-договірному рівні.

Найважливішим елементом формули виплати компенсацій є так званий поріг індексації, тобто заздалегідь встановлений державою рівень зростання цін, після досягнення якого здійснюється індексація. Так, наприклад, у Швейцарії низка договорів зафіксувала «поріг» на рівні чотирьох-п’яти відсотків, що досить багато.

Обмежене поширення індексації заробітної плати в європейських країнах пояснюється тим, що така індексація це найсильніший інфляційний фактор, що веде до різкого зростання виробничих витрат. Багато експертів навіть вважають, що послідовна індексація заробітної плати неминуче призводить до гіперінфляції і навіть економічного краху.

Ймовірно, саме тому я підсвідомо (і свідомо) віддаю перевагу країнам європейської Півночі, в яких модель економіки та державна політика підпорядковані добробуту народу та роблять непотрібними різного роду індексації та «доплати за бідністю».

Саме такого рівня та способу життя, на моє переконання, заслуговують мої героїчні співвітчизники-українці.

Слава Нації!

Мізрах Ігор, член НСЖУ, політексперт

Є В КОГО ВЧИТИСЯ (Ігор Мізрах про механізми соціальної справедливості на півночі Європи)

Говорячи про соціально-економічну модель країн Північної Європи, як про ідеальний шлях розвитку нової повоєнної України (держави без олігархів та бідних), варто не обмежуватись політичними деклараціями, а розглянути конкретні економічні механізми побудови здорового суспільства.

Кожна соціально-економічна модель була створена для певних цілей. У шведській моделі соціальна політика сприяє трансформації соціальних відносин заради соціальної справедливості, вирівнювання доходу, згладжування нерівності в класі і, як наслідок, для побудови нового суспільства демократичного соціалізму на основі держави загального добробуту.  

Рівень життя у Швеції вважається одним із найвищих у світі та найвищим у Європі. Стандарт життя визначається комплексом різних показників. Швеція займає одне з перших місць Європи по ВВП та споживанню на душу населення і випереджає всі інші країни світу з точки зору вирівнювання доходів своїх громадян. Співвідношення зарплати жінок за зарплату чоловіків у Швеції також є найвищим у світі.

Щодо заробітної плати, в Швеції була розвинута система, яка отримала назву «солідарна політика зарплати». Основними її принципами є справедливий розподіл доходу пропорційно важкості праці та її ефективності, рівній винагороді за рівну роботу для чоловіків та жінок та працівників різних вікових категорій.

Мова йде про фінансову рівність робочих підприємств однієї галузі, але різних форм власності (працівник не повинен страждати через низьку прибутковість підприємства) та зменшення вилки зарплати між робітниками та службовцями однієї галузі. Основною метою при цьому є загальне зростання рівня життя в країні.

Політика солідарної заробітної плати спрямована на вирішення ряду цільових проблем. Перш за все, вона, разом із ринковою конкуренцією, додатково стимулює процес постійного оновлення виробництва на основі останніх досягнень науки та техніки.

У той же час спостерігається принцип рівної оплати за рівну роботу, що в шведській інтерпретації означає, що працівники різних підприємств з однаковою кваліфікацією, що  виконують аналогічну роботу, отримують однакову зарплату, незалежно від результатів економічної активності підприємства.

Тобто, якщо з десяти підприємств однієї галузі три працюють з високою ефективністю, п’ять на середньому рівні та два — невигідні, то працівники на будь-якому з цих підприємств отримують однакову платню за однакову роботу, а саме на середньому рівні, зафіксованому в галузевій угоді.

Шведські закони не дозволяють власникам низько прибутковихпідприємств зменшувати заробітну плату відносно встановленого загального рівня.

Такий підхід ставить власників підприємств у важку позицію. Здавалося б, в умовах ринкових відносин підприємець має можливість узгодити з працівниками та встановити нижчу заробітну плату з метою збереження робочих місць. Але тоді це дозволило б технічно відсталим підприємствам триматися на плаву, що, в свою чергу, перешкоджає оновленню технології і не забезпечує конкурентоспроможності. Та й соціальна справедливість при оплаті буде порушена.

Це спонукає підприємців модернізувати виробництво або закривати підприємства. Таким чином, політика солідарної заробітної плати допомагає прискорити зникнення збиткових підприємств.

Будуючи українську економічну модель відповідно до найкращих зразків, не слід повністю її копіювати. Наприклад, у Швеції організація заробітної плати базується на принципі рівності заробітної плати в рамках політики «солідарної заробітної плати». Спочатку значення такої політики полягала в тому, аби встановити рівну оплату за рівну працю, але згодом профспілки почали активно боротися за «рівну оплату за будь -яку працю», тобто за повну рівність заробітної плати.

В результаті працівники різних професій та різних рівнів освіти почали отримувати майже однакову заробітну плату, і міжнародні експерти негайно зазначили, що такий підхід до формування платні не мотивує працівника добре працювати та покращити свою кваліфікацію.

Але все ж таки шведська модель працює, і «надмірності» в ній є поодинокими. Принцип встановлення одного рівня зарплати для виконавців однакових типів роботи на підприємствах різних галузей та невиробничої сфери не лише допомагає усунути низькі прибуткові підприємства в рамках цієї галузі, але завдяки політиці заробітної плати стимулює структурні зміни в економіці.

Ще одна характерна риса солідарної зарплати це зменшення розриву між розміром мінімальної та максимальної зарплати. Система контролю за за коригуванням зарплат працює у напрямку її вирівнювання, підвищуючи низькі заробітки та стримуючи зростання доходів високооплачуваних працівників.

Українці традиційно не сприймають будь-яку форму «уравніловки», але це плата за відсутність бідних та загальний добробут. 

На додаток до вищезазначеного, на підприємствах Швеції працює близько тисячі систем матеріального заохочення, які передбачають участь працівників у розподілі прибутку підприємства. Лише 20% шведських підприємств ввели єдиний бонус, в якому брали участь усі працівники. Решта розробили такі системи лише для певних груп персоналу та працівників управління.

В останні роки у Швеції поширилась практика створення робочої власності. Досвід свідчить про те, що протягом двох років впровадження такої системи призводить до підвищення продуктивності праці в середньому на 10–15 %. Це досягається завдяки тіснішому «прив’язуванню” працівників до результатів роботи компанії, формуванню почуття команди та включеннюпотужних запасів мотивації власника та колектива.

Досвід Фінляндії трохи відрізняється від шведського, але також заслуговує на вивчання. Сума мінімальної заробітної плати в країні передбачена трудовим договором окремо для кожної сфери зайнятості. Але, разом із тим, є загальні мінімальні норми. З початку 2016 року розмір мінімальної зарплати на місяць становить 940 євро, на день — 43,72 євро, протягом години — 5,46 євро. Платити менше заборонено законодавством.

Але в Норвегії не існує загальнодержавного розміру мінімальної заробітної плати, закони та рішення визначають мінімальну ставку в різних галузях економіки. Більше того, в деяких випадках ці гарантії підтримуються лише підприємствами, які підписали договір, а в решті — всіма галузевими підприємства,ми незалежно від того, чи брали вони участь в угоді чи ні.

Таким чином, у Норвегії говорять про мінімальну зарплату в будівельній галузі, в охороні здоров’я, в транспортників, але не про мінімальну зарплату в усій країні.

Але всі мешканці норвезького королівства є членами державних фондів страхового та пенсійного забезпечення, які гарантують надання медичної допомоги, отримання пенсії за віком та за інвалідністю та покращення умов життя сімей з дітьми. 

Понад 90% дітей у Норвегії відвідують державні школи, навчання в яких є безкоштовним. Норвегія традиційно характеризується власністю рівномірним розподілом власності серед її населення, і протягом багатьох років залишається відносно однорідним суспільством з приблизно рівними доходами мешканців.

Співвідношення між найвищою та мінімальною заробітною платою в Норвегії становить 2: 1, що є унікальним показником для сучасного світу.

Яскравим прикладом демократичних соціальних та трудових відносин є норвезьке підприємство з виробництва Кока-Коли. Зарплата менеджерів  заводу перевищує мінімальну зарплату максимум у 3-4 рази, що робить більш зрозумілими економічні та соціальні стосунки працівників та залучає їх до результатів спільної праці.

Розмір заробітної плати та процедура стимулювання високих трудових досягнень визначаються під час укладення тарифної угоди (двічі на рік). Згідно неї, незалежно від соціального статусу, кожна людина наділяється однаковими правами.

Не існує підкресленого домінування між людьми на підставі соціальних, національних, вікових та інших статусів. Співробітники підприємства беруть активну участь в управлінні компанією, усі зміни в роботі підприємства — реконструкція, оновлення та заміна обладнання, графіки змін, винагорода, архітектура та прикраса підприємства — координуються та вдосконалюються спільною комісією.

Крім того, відповідно до чинного закону про рівні права, у Норвегії кожен «заявник на вакантну посаду, яка отримав відмову, має право вимагати письмового пояснення від роботодавця про те, завдяки яким професійним якостям роботу отримав інший заявник».

Як бачите, технічні механізми збільшення заробітної плати в країнах Північної Європи підпорядковуються державним законам про рівність та соціальний захист громадян і працюють впевнено та ефективно.

Повоєнне відновлення України за такими саме принципами справедливості та загального благополуччя стане гідним продовженням боротьби нашого народу за свободу та щастя.

ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА (Ігор Мізрах про національну політику сьогодні та після війни)

Національна політика традиційно є незмінною складовою культури та ідеології будь-якої держави.

У зв’язку з цим я вважаю своєчасним розглянути національну модель нової, післявоєнної України, причому зробити це з урахуванням нинішніх світових реалій та так званого «російського чинника».

Останній не можна не враховувати хоча б тому, що він довгі сторіччя впливав на мовну ситуацію та етнічне самовизначення мільйонів жителів Євразії, роблячи «російським» все, що мало нещастя залежати від імперської волі.

Російську мову створив мулат Пушкін і описав данець Даль, а великим її зробили українець Гоголь, шотландець Лермонтов та онук хана Тургена, який написав «Весняні води» та «Батьки й діти».

Волею трьохсотрічної замурзаної диктатури росіянами стали Казимир Малевич та Ованес Айвазян (Айвазовський), Шолом Алейхем та Рустам Ібрагімбеков, Ігор Сікорський та Маріус Петипа.

Україна займає у ряді російських претензій та захоплень особливе у багатьох відношеннях місце. Втративши контроль над нею, русня втратила історичний фундамент, релігійний міф, сільськогосподарське лідерство і промисловий потенціал, ставши для всього світу країною-заправкою з дикуватим населенням і лякаючою історією.

Навіть назву своєї величезної безглуздої держави московія вкрала у нас, спочатку назвавши Княжу Русь Київською, а потім перейменувавши її на Стародавню. Власне, саме слово «Росія» це не що інше, як грецька транскрипція слова «Русь», але значно більше за історичні непорозуміння нинішню кремлівську владу бентежить і турбує поточний стан речей.

Зовсім поряд з болотною імперією виникла сучасна держава красивих і гордих людей, які шанують вікові традиції та сучасні закони,  дотримуються принципу змінності влади і прагнуть охайного благополуччя. Природно, до планів убогої імперії не може входити сусідство з утворенням, поруч з яким вона виглядає відсталою територією, що проповідує рабство, злидні, безправ’я та мракобісся.

Набагато більше за всіх історичних ворогів Росія ненавидить слов’янські народи, порівняння з якими не витримує, але за географічним принципом саме Україні дісталося тривожне лідерство у протистоянні краю ведмедів та балалайок.

Втім, жити минулим це прерогатива невдах історичного процесу, і нас, громадян, спрямованих у майбутнє героїчної країни, «російський фактор» цікавить вимушено і тимчасово.

Національна політика нової України не таїть у собі підводних каменів та небезпечних тенденцій. Золота українська Нація має великий дар вбирати людей різної крові вдячно та органічно, стаючи їм колискою, вітчизною та рідним домом.

Велика війна зробила цю національну якість настільки очевидною, що навіть ворожим пропагандистам не вдається назвати Президента Зеленського євреєм, мера Кіма корейцем, а секретаря РНБО Данилова росіянином, аби розіграти на українській землі підлу карту розколу за етнічною ознакою.

Щодо цього Нація настільки монолітна, що риси її майбутньої національної політики проглядаються на століття вперед. Українці різних прізвищ та походжень завжди будуть рівноправними патріотами своєї держави, і жодне зле диво не може вплинути на цю даність.

Впродовж входження України до ЄС та її повоєнного відродження може виникнути вже традиційна для цивілізованого світу проблема мігрантів з Азії та Африки, але й у цьому питанні наша країна має поле для маневру та право на власне рішення. Україна ніколи не колонізувала нічиї землі, тому не зобов’язана приміряти на себе ярмо європейського глобалізму, сповнене конфліктів і нерозв’язних протиріч.

Складніше виглядає ситуація з фактором мови. Мова міжнаціонального спілкування поневолених народів, що дісталася нам у спадок від минулого, затрималася і в побуті, і на виробництві, і в багатьох інших життєвих сферах.

Відео з фронту свідчать, що навіть герої передової часто перемовляються російською, і мені, звичайно, не спаде на думку сказати їм хоч слово засудження. Але загалом це погано і небезпечно.

Можна, звичайно, навести рятівні приклади гордої Ірландії, Австрії чи Хорватії, але самозаспокоєння це не найкращий спосіб вирішення проблеми. Російська мова це пастка і провокація, це величезна вирва, яка втягує нас у минуле, в згубну орбіту «російського світу».

Як людина, якій досі щоденна українська видається дещо незвичною, я стверджую, що повний і всеосяжний, не знаючий винятків, перехід до спілкування рідною мовою це абсолютно необхідний крок і складова нашої Перемоги.

Мовні незручності старшого покоління триватимуть кілька місяців, а для наших дітей жити українською буде так само природно, як дихати та сміятися.

Зрештою, найкращий у світі урок української мови нам дав ворог. Ми, як то кажуть, легли спать 23 февраля, а прокинулись 24 лютого.

Вибудовуючи те, що прийнято називати національною політикою держави, ми маємо скріпити єдність Нації спільним розумінням своєї історії та культури, просочити всі сторони нашого життя гарним та виразним українським словом та назавжди відірвати українство від імперсько-радянських ідеологем та моделей.

Усвідомлення того, що світ ділиться на Україну та все інше, подаровано нам війною. Але, ставши глибоким внутрішнім переконанням та частиною національної ідеології, цей імпульс допоможе нам і в дні великого відродження країни, і після того, як Україна увійде до родини вільних та цивілізованих європейських народів.

Слава Україні!

ІГОР МИЗРАХ ДЕМОНСТРУЄ НЕУХИЛЬНУ ПОЗИЦІЮЩОДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА УКРАЙНСЬКОЇ НАЦІЇ

Недружні (і нещирі, на моє переконання) критики моїх матеріалів стосовно повоєнного устрою української держави все частіше звинувачують мене в тому, що я «розгойдую човен», тим самим підриваючи народну єдність і незламність національної оборони.

Це не є правда. Єдність Нації підривають публікації пана Чекалкіна та йому подібних, які продовжують розганяти на просторах YouTube пам’ятний матч Зеленський-Порошенко на зеленій галявині довоєнного київського стадіону.

У цих справжніх інформаційних диверсантів дві цілі. По-перше, нівелювати історичну місію нинішнього Президента України, прямо зводячи нанівець його відважні здобутки. А по-друге, позначити долю країни, як вічний вибір між минулим і минулим, оголошуючи боротьбу «пороху та зелі» нормою існування і мало не зрілою та цивілізованою формою української двопартійності.

Це нісенітниця і провокація. Довоєнні 30 років української незалежності були періодом африканської бідності та радянського за своєю природою безправ’я великого європейського народу. Обидва, Порошенко та Зеленський, були ставлениками та відданими слугами олігархічної держави, залежними від великого капіталу та нескінченно далекими від справжніх інтересів мільйонів українців.

Довоєнна модель української держави огидна та глибоко антинародна, і думати про те, що вона продовжуватиме функціонувати після великої народної Перемоги, так само злочинно, як координувати вогонь ворожих літаків та ракетних установок.

Саме в цьому сенсі протистояння прихильників Порошенка та Зеленського, яке триває в інтернет-просторі нашої Батьківщини, є антинародним процесом, метою якого є затягнути український народ у колишні умови існування, зробити убоге виживання нормою його буття та мислення. Ці спроби є злочином прямої дії та національною зрадою.

Мої статті не є ані диверсією, ані підривом національної єдності. Вони лише нагадують людям доброї волі, що велика війна проти російського агресора – це лише перший етап боротьби українського народу за свободу та процвітання.

Формальна незалежність від росії (і будь-кого іншого), як мета військової перемоги, недостойна військового подвигу ЗСУ та мужності, що її виявила українська Нація. Якщо українці, здобувши перемогу, повернуться до свого рабського довоєнного існування, це означатиме програш української Нації в її історичній боротьбі за щастя.

Всевладдя умовних та безумовних ахметових та коломойських є не меншою загрозою Українській Мрії, ніж пряме вторгнення російських полчищ. І перше, і друге прирікає нас і наших дітей на злидні та всевладдя чергового фінансово-політичного угруповання.

У цьому сенсі слід ставити деякі впевнені політичні акценти зараз, коли Нація озброєна, мотивована та єдина. Повернення до минулого немає і не буде, і післявоєнне відродження країни відбуватиметься, ґрунтуючись на абсолютно нових, народних та цивілізованих, соціальних законах та принципах.

У цьому сенсі заслуговує на почесну та ввічливу згадку нинішній Президент України Володимир Олександрович Зеленський, якому відведена велика роль в історії сучасного людства.

Він герой і верховний головнокомандувач, він очолив країну в час випробувань і став для всього світу символом свободи та стійкості, але після Перемоги, у кращому разі, зможе брати участь у президентських та інших виборах лише на загальних засадах.

На загальних засадах, бо це є нормою сучасного західного світу, за впевнену причетність до якого сьогодні бореться український народ. Батько нової польської свободи, героїчного електрика Леха Валенсу не було переобрано лише тому, що польська нація вирішила, що до процвітання її швидше приведе інша людина.

Великий Черчілль є ще переконливішим прикладом. 90% українців (і громадян інших країн) навіть не згадають, як звали його повоєнного наступника, але англійці сказали своє слово, і ані мужність герцога Мальборо, ані його величезні військові заслуги не стали вирішальним чинником на виборах британського прем’єра після перемоги країни у Другій Світовій.

Я додав «у кращому випадку», тому що залишаються питання до партії «Слуг», котра виявилася колискою зрадників і колабораціоністів. А також тому, що про наявність небезпечних ворогів держави в оточенні Президента доповідали і українські експерти, і американські спецслужби, а питання з розмінуванням кримського перешийка не сміє залишитись без розслідування, оскільки ця акція спричинила загибель тисяч українських солдатів.

Навіть збереження десятків мільйонів гастрольних доларів на офшорних рахунках «бо так роблять все» в новій Україні буде кримінально вчиненим кримінальним злочином, несумісним з політичним впливом і участю у владі. Так і мабуть, це нормально, за це, крім іншого, українці борються зі зброєю в руках.

Повоєнна Україна поставить десятки пам’ятників Володимиру Зеленському та назве його ім’ям вулиці та площі відроджених міст, але, визначаючи своє майбутнє, швидше за все, зробить ставку на людей, не заплямованих злодійськими довоєнними іграми та залежністю від олігархів.

Вважати, що майбутнє членство в ЄС та активна діяльність міжнародних організацій автоматично не допустять відродження колишньої, антинародної української держави, наївно та безвідповідально. Основою економічного благополуччя Нації та гарантом українських свобод має стати новий політичний клас, орієнтований на норми життя та політичні механізми цивілізованого європейського зразка.

Саме тому я прошу активних громадян коментувати мої матеріали незалежно від їхньої точки зору та вступати зі мною в контакт для координації поглядів та дій. Ми живемо в справді історичний час і від нашої позиції сьогодні залежить, наскільки успішно Україна зможе перетворити військову перемогу над росією на початок свого історичного відродження, на побудову країни загального добробуту та справжнього народовладдя.

Слава Україні!

Відбудова України: хто та як змінюватиме майбутнє нашої держави після війни

Лише плеяда патріотів, що воювали за країну, зможе обмежити апетити колись всесильного великого бізнесу і змусити його діяти і розвиватися за єдиними законними правилами

Війна з Росією та виявлені в ході її доблесть ЗСУ та стійкість української Нації поставили нашу країну в один ряд із провідними державами світу.

Парламенти Європи та Америки з шанобливою увагою прислухаються до виступів Президента Зеленського, звіряють годинники з військовим хронометром генерала Залужного та пов’язують саме існування західної цивілізації з неминучою українською Перемогою.

За десять місяців війни Україна досягла більшого, ніж за тридцять років своєї мирної незалежності, і сьогодні без урахування позиції Києва не ухвалюється жодне важливе міжнародне рішення.

Шлях України до клубу великих світових гравців виявився трагічним і дуже особливим, але можна впевнено сказати, що з урахуванням її розмірів, потенціалу та географічного розташування він не передбачає зворотного процесу, відкату з лідерських позицій та втрати міжнародного впливу.

Це підтверджує і позиція світової спільноти, яка вже вписала нашу країну в усі міжнародні повістки повоєнного майбутнього.

Сказане, окрім іншого, включає необхідність стрімких соціально-економічних реформ, здатних забезпечити принципово нову якість української держави та українського суспільства.

Країна корумпованих чиновників, фінансових афер, бюджетних крадіжок та судового свавілля не може стати частиною цивілізованого світу не лише з принципових міркувань державної ідеології. Вона несумісна з ним суто технічно, як, скажімо, ширококолійний радянський паротяг не може застосовуватись у системі сучасних швидкісних перевезень, і це ставить українську державу перед низкою непростих, але довгоочікуваних викликів.

Розуміння процесів вимагає розпочинати будь-яку розмову про реформи з економіки, але війна переконливо показала роль народної згуртованості і вольових рішень керівництва в критичні моменти історії. Людина з автоматом виявилася чеснішою і важливішою за людину з мільйоном, і цей висновок необхідно екстраполювати на всі галузі українського життя. Принаймні на найближчий, доленосний період часу.

Йдеться, звісно, не про силову диктатуру, а про верховенство народних сподівань над лукавою системою політичної влади. Саме воля повоєнного керівництва та категорична неготовність українців терпіти бідність і правовий нігілізм окреслять правила, за якими розвиватиметься Батьківщина, що здолала ворога.

До суворих пріоритетів нової України увійде викорінення корупції, жорстке відділення влади від бізнесу, абсолютна прозорість судів (з незмінною люстрацією суддівського корпусу, що скомпрометував себе), принципово інша робота з бюджетом та соціальна політика європейського типу та рівня.

Зрозуміло, що подібні рішучі перетворення неможливі без зміни суспільно-політичного мислення української Нації, і в цьому сенсі роль і відповідальність фронтовиків, які прийдуть у політику, неможливо переоцінити.

Можливо, герої війни створять свою політичну силу, можливо, поповнять уже наявні, але саме вони мають виконати велике завдання, перевести волю Майдану в правове поле, зробити його прагнення основою державної політики та українського способу життя.

Лише плеяда патріотів, що воювали за країну, зможе обмежити апетити колись всесильного великого бізнесу і змусити його діяти і розвиватися за єдино можливими і суворо обумовленими законом правилами.

У самих же правилах немає нічого несподіваного та новаторського. Країни Євросоюзу давно позбулися олігархів як соціально-економічного явища і виключили контроль приватного капіталу над стратегічно важливими галузями промисловості.

Такий підхід – це не революція, а цивілізаційний мінімум, необхідний для побудови здорового суспільства та сильної держави. Такі кроки давно зробили не тільки умовно соціалістичні країни європейської Півночі, а й провідні держави континенту.

Багато хто пам’ятає скандальний від’їзд актора Депардьє з рідної йому Франції, але не всі пов’язали цю подію з обмеженням інтересів навіть не олігархів, а представників найбагатшої частини середнього класу заради загального процвітання.

Найбагатший громадянин або підданий моє бути багатшим за найбіднішого у 20 разів, а не у двадцять тисяч разів, і це давно стало нормою суспільного життя в цивілізованому світі. А довоєнна українська система, за якої мільярдери фінансують (і тому контролюють) парламентські фракції, скуповуючи цілі сектори народного господарства, є вироком та несумісна з реальністю.

Говорячи простіше, той факт, що умовні (і безумовні) Ахметов та Коломойський «дають багато грошей на армію», не робить їх підприємницьку діяльність у нинішньому вигляді можливою та допустимою в новій Україні.

Довоєнна влада з низки причин була нездатна здійснити цей простий, але потребуючий певної рішучості крок, тому наша країна за всіх її багатств завжди відставала від Європи за ключовими показниками.

Реформа економічної моделі не зводиться до усунення олігархічного свавілля та перерозподілу грошових потоків. Середня зарплата у Польщі становить 40 000 гривень, лише вдвічі більше, ніж в Україні. Але поляки живуть не вдвічі, а на порядок краще за нас.

На їхньому боці здорове ціноутворення, продумане бюджетне фінансування, прозорість та підконтрольність усіх гілок влади та верховенство закону. З усього цього і складається їхній спокійний добробут.

Україні, кандидату на вступ до ЄС, доведеться пройти шлях усіх пострадянських країн у прискореному режимі. Зовнішній вплив на нашу державу, про який люблять кричати пропагандисти кремля, великий, але далеко не абсолютний, тож ніхто насильно не впроваджуватиме в Україні потрібні нам для цивілізованого життя базові реформи.

Звичайно, я далекий від думки, що обов’язкові зміни в нашій країні будуть проводити лише ті, хто пройшов окопи російської війни. Але саме їхній перевірений битвою патріотизм має очолити хвилю дієвого народовладдя, яка нарешті виведе Україну на шлях цивілізованого європейського розвитку та пов’язаного з цим процесом процвітання.

Багато разів доводилося чути, що не все так однозначно і Україна не готова до рішучого приведення національного суспільно-політичного процесу до європейського знаменника.

Це нещира відмовка, надто зручна для представників фінансово-політичної верхівки та корумпованих чиновників, які її обслуговують. Структурна зміна основ українського буття невідворотна, а отже, цілком можлива. До 24 лютого всі вважали, що Україна не готова до великої війни з російським монстром, другою армією світу, але перед катастрофою Нація згуртувалася і переламала хід бойових дій.

Порівняння швидких і обов’язкових реформ із війною виправдано і об’єктивно, економічне відставання є так само згубним для майбутнього країни, як і військовий програш.

Пострадянська модель управління за тридцять років та два Майдани продемонструвала невміння та небажання змінювати українське життя на краще. Тому очолити давно назріле перетворення держави мають ті самі патріотичні сили, які сьогодні становлять основу великого народного опору ворогові.

Як уже неодноразово говорилося, знайомі українцям за довоєнним періодом бідність і безправ’я не можуть бути способом життя великої Нації, а тому повне реформування засад державної побудови є так само неминучим, як і перемога української зброї на полі бою.

Мізрах Ігор, член національної спілки журналістів України.

«ЕФЕКТ МАСКА» — РЕАЛЬНА ПОВОЄННА ЗАГРОЗА!

Українці впевнені, що розколоте вибухами небо українського лютого розділило світову історію на наївне «до» та мудре та повне усвідомлень «після», яке не передбачає повернення до минулого.

Це вірно не лише з погляду української аналітики. Усі провідні міжнародні політичні інститути виважено зазначають, що світ вступив у смугу доленосних змін, спричинених українською війною, та розкладають свої хитрі пасьянси з урахуванням цієї непорушної даності.

Разом з тим, західний світ продовжує триматися за ілюзію поваленого довоєнного світоустрою, і лише воєнні перемоги ЗСУ змушують його думати про неминуче виникнення нової людської спільноти, в основі якої лежатиме не дешева (завдяки російському газу) комуналка, а низка більш фундаментальних і непорушних принципів та цінностей.

На сьогоднішній день це вірно щодо Європи, яка бачить на горизонті заграву нашої війни та благословляє Небо за те, що їй самій не доводиться сидіти в траншеях, вечеряти без електрики та заспокоювати наляканих вибухами дітей. Для Старого Світу нова реальність вже настала, і це, окрім допомоги Україні, що мужньо захистила цивилизацію, передбачає формування принципово нових міжнародних норм та відносин.

У той же час Сполучені Штати залишаються Великим Островом земної кулі, для якого війна української Нації подія якщо не другорядна, то вже точно не історично визначальна, і таке ставлення приховує в собі низку ризиків для нашого життя, розглянути які зручно на прикладі допомоги, наданої Україні балуваним генієм сучасності Ілоном Маском.

Історія проста і нехитра у своїй підлій ринковій правді. Американський підприємець-вундеркінд Маск під оплески світової спільноти передав українській армії значну кількість терміналів зв’язку Star Link, а коли їх використання стало незамінною складовою української війни та стратегії, зажадав розрахунку за їх використання за комерційними розцінками, про які раніше не йшлося.

Пред’явлений ним аргумент «я не думав, що це буде так довго і так дорого» виглядає простим, але є дуже дієвим за своєю суттю, оскільки позбавлені звичного зв’язку ЗСУ через ультиматум американського підприємця ризикували втратити тактичну ініціативу та відкотитися із захоплених територій.

Те, що в умовах війни видається підступною зрадою та саботажем, з точки зору мирного ліберального ринку є нормою ведення справ та продуманим комерційним ходом. Саме тому думаючі українські підприємці жодного дня не вірили у благодійний характер дій Ілона Маска та його компанії та застерігали військове та політичне керівництво щодо можливих наслідків.

Катастрофа не відбулася. Вашингтон під впливом обуреної світової реакції владно вплинув на вундеркінда, і той вдав, що його невірно зрозуміли. Система Star Link продовжила наводити удари української артилерії та координувати атаки наших героїчних БТГ.

У зв’язку з цим можна і треба відзначити тверду позицію Президента Зеленського, який не запанікував і не розгубився, а зажадав від Пентагону чіткої і по-військовому ясної реакції на конфлікт інтересів і можливостей, що виник. Не факт, що без цього реакція американської адміністрації була б настільки ж швидкою та одностайною.

Однак слід розуміти, що Вашингтон залишає за собою право на будь-які дії та маніпуляції щодо нашої країни. Докази лежать на поверхні – ми досі не отримали ракети дальністю 500 та 800 кілометрів, і наше небо не закрите від російських атак. Це означає, що США досі не поставили знак рівності між Третім Рейхом і путінською Росією і вважають за краще перебувати «над сутичкою», вираховуючи варіанти та вичікуючи.

З боку держави, яка вголос демонструє впевнену підтримку Києва, подібна поведінка є не надто логічною і вкрай жорстокою. Україна платить за подібну «зваженість» американської політики тисячами солдатських життів, темрявою міст та загибеллю дітей. Українські прапори на Манхеттені це зворушливо, але без надання нашій армії далекобійних ракет вони виглядають лукавим елементом пропаганди.

Можна бути певним, що подібне ставлення до військових потреб України отримає впевнене продовження після війни, і «ефект Маска» стане чи не ключовим методом надання допомоги нашій країні. У ході обіцяного Великого Відродження американські та міжнародні корпорації намагатимуться заволодіти 90 відсотками багатств нашого народу, підносячи це як акт самовідданої міжнародної допомоги.

Зважаючи на те, що українська влада досі вкрай корумпована, така перспектива набуває зловісних рис національної катастрофи. Знадобиться створення десятків парламентських комісій та народних комітетів, аби не допустити пограбування українських промислових та сільськогосподарських ресурсів, унеможливити присвоєння культурної спадщини та природних покладів Батьківщини.

Головною опорою Володимира Зеленського в боротьбі за економічне збереження країни стане, безперечно, наша героїчна армія, якій народ вірить на порядок більше, ніж державі та її чиновникам. Крім цього, стати на заваді небезпечним процесам має статус кандидата в ЄС, який Україна отримала у червні поточного року.

Твердження, викладені у цій статті, деякі обережні діячі можуть назвати передчасними та надмірно радикальними. Однак, я хочу нагадати їм, що нещодавно багато хто вважав передчасною підготовку до великої війни з росією, а також повідомити, що радикальне усвідомлення ймовірних ризиків закладає основу національної безпеки.

Цей матеріал це не відсторонений аналіз. Він демонструє громадянську та політичну позицію людини, яка і в ході війни, і після Перемоги не має наміру стояти осторонь ключових процесів, що відбуваються в житті держави. А таке ставленняпередбачає поінформованість, тверезе розуміння та готовність діяти.

Слава Україні! Героям Слава!

Мізрах Ігор, політексперт, член НСЖУ, юрист, громадський діяч.

Який обирати генератор для помешкання- 8 порад

В умовах нестабільної подачі електроенергії все більше людей задумуються над придбанням генератора. Електрогенератор — пристрій, який тимчасово може стати альтернативним джерелом електроенергії: забезпечити роботу базових приладів та побутової техніки на певний період часу. При частих проблемах з електропостачанням та нестабільній роботі мережі генератор — раціональне рішення.

Розраховуємо потрібну потужність генератора

За призначенням та потужністю генератори електричного струму умовно можна поділити на кілька категорій:

• для домашнього використання — для підтримки роботи системи опалення чи побутової техніки (холодильника, бойлера);

• на дачу — мінімальні побутові роботи в домі та на вулиці;

• для торгових приміщень невеликого розміру;

• для будівельних об’єктів або великих підприємств.

Потрібна потужність генератора розраховується залежно від індивідуального навантаження на електромережу конкретного споживача. Чим більша потужність, тим вища ціна.

Для розрахунків потрібної потужності використовуйте простий алгоритм:

1. Визначте обладнання, яке обов’язково буде працювати від генератора, та складіть показники всіх споживачів.

2. Додайте до цього необхідну кількість пускового струму (потужності для запуску приладу) — ця інформація є в інструкції або техпаспорті.

3. Розраховуйте на запас потужності — не варто використовувати генератор на максимум, адже він швидко виснажиться. Рекомендоване навантаження не більше, ніж на 80%.

Не варто також обирати й занадто потужний генератор. З ним ви більше витратите на паливо, не використавши значну частину отриманої енергії.

Відповідно до класу потужності генератори бензинові діляться на 4 основні категорії:

1. До 3 кВт. Забезпечують роботу побутових приладів та освітлення. Можна одночасно вмикати холодильник та помпу для води.

2. До 5 кВт. Додатково можна увімкнути електроплиту, телевізор тощо.

3. До 7 кВт. Підходить для великих домівок з електричним опаленням, бойлером або кондиціонером. Їх дозволяється використовувати в офісах, на складах.

4. До 10 кВт. Моделі для промислового використання на підприємствах, виробництві, у критичній інфраструктурі тощо.

Для звичайного побуту досить буде моделі до 5 кВт, залежно від розміру будинку та потреб. Враховуйте, що з навантаженням від 30 до 70% генератор може працювати близько 8 годин поспіль.

Газові генератори в Україні не мають великого попиту через високі вимоги до якості самого палива. У ньому не має бути домішок.

Найменш популярні — комбіновані моделі.

Двохпаливні генератори можуть працювати на дизелі та бензині, варіант універсальний у разі проблем з постачанням палива.

Також поширена модель- інверторний генератор, що значно менший за попередні варіанти.

Але використовувати у квартирі його все одно не можна, як і інші моделі потрібно обов’язково вмикати тільки на вулиці. Використовується в ньому паливо й цифрова система, що складається з перетворювача та регулятора. Завдяки їм генератор працює набагато тихіше та займає у 2 рази менше місця.

Найпопулярнішими та вигідними є моделі на бензині та ДП. Обираючи серед них, беріть до уваги у першу чергу ваші потреби. Купівля надпотужного приладу може бути не виправдана споживанням електроенергії.

Вибір за типом запуску

Невеликі генератори, які підходять для живлення будинку, зазвичай мають три варіанти запуску:

1. Ручний — це переважно спосіб запуску бензинового генератора, рідко такий запуск є на дизельних моделях.

2. Електронний — поширений на різних типах, для запуску треба натиснути на кнопку чи повернути ключ.

3. Автоматичний — генератор починає самостійно працювати, коли основна електромережа вимикається.

Чим більший генератор, тим складніше його запускати вручну через трос. На швидкість запуску також впливає погода — при температурі нижче за +5 С° автоматика може не увімкнутися, тому потрібно мати електростартер. Він автоматично запустить генератор, коли пропаде електрика від основної мережі.

Визначаємося з типом охолодження

Система охолодження дозволяє генератору безперервно працювати на максимальних потужностях тривалий час.

Охолодження в генераторі може бути двох типів:

• повітряне — такі моделі досить гучні, проте зносостійкі, встановлюється на пристрої низької потужності до 20 КВа з ресурсом роботи до 5000 мотогодин;

• рідинне — використовується на дизельних генераторах з ресурсом до 30000 мотогодин.

Генератори з повітряним типом охолодження підходять, якщо загальне електропостачання зникає періодично на короткий строк. Переважно його використовують в бензогенераторах, які треба вимикати через 6-8 годин роботи. Коли генератор має працювати понад 8 годин без перерви, краще вибирати дизельні моделі з рідинним охолодженням.

Перевіряємо, чи є захист у генератора

Захист від перегріву — обов’язкова функція, що має бути в електричному приладі. Вона автоматично вимикає генератор у той момент, коли прилад досягає критичної температури. Якщо цього не зробити, генератор виходить з ладу, а двигун зламається. Перед тим, як вибрати генератор для дому, не забудьте перевірити наявність цієї функції.

Розбираємося з типом альтернатора

Альтернатор — та частина в генераторі, яка відповідає за перетворення енергії з одного виду на інший: кінетична енергія з обертів двигуна перетворюється на електричний струм.

Альтернатори бувають двох видів:

• синхронний — складна модель, що займає більше місця та додає ваги приладу, але забезпечує якісний струм та стабільну напругу;

• асинхронний — простіша конструкція, стійка до можливих замикань.

Синхронний альтернатор вважається надійнішим. Завдяки стабільності струму можна не хвилюватися про збереження побутової техніки.

Вивчаємо додаткові особливості

Додаткові функції генератора забезпечують його раціональне використання. Зменшується ризик виведення з ладу двигуна. При виборі, який генератор кращий, звертайте увагу на:

1. Наявність функції AVR. Допомагає стабілізувати напругу на виході в бензогенераторі. Оскільки стрибки електричного струму можуть порушити роботу всієї електротехніки, стабілізація стає незамінною.

2. Силову розетку зі струмом на 32 А. Необхідна для розвантаження системи в потужних моделях від 5 кВт. Вона знімає надмірну напругу з розеток. Це важливо, коли треба під’єднати потужний прилад до електрогенератора.

3. Дисплей з лічильником мотогодин. На екрані висвічуються всі дані про роботу пристрою, що дозволяє контролювати генератор та своєчасно замінювати мастило, щітки тощо.

4. Об’єм паливного бака. Чим більше його місткість, тим довше працює генератор без додавання палива, проте загальні маса й об’єм збільшуються.

5. Захисний кожух. Цей елемент убезпечує користування генератором на вулиці й поглинає близько 10 дБ шуму під час роботи.

6. Підігрів двигуна. Це дуже важлива функція при роботі електрогенератора на дизелі, де зменшуються властивості палива під впливом низької температури.

Відстежуйте додатково, чи є у приладі функція захисту від перенапруги та короткого замикання. Ця особливість врятує вашу побутову техніку.

Резюмуємо

1. Потужність генератора залежить від кількості обладнання, що треба живити. Для будинків підійдуть бензинові до 5 кВт.

2. Генератори можуть бути однофазні, трифазні чи універсальні (професійні). Вибір залежить від того, скільки фаз має споживач.

3. Серед лідерів за типом палива бензинові та дизельні генератори. Вони задовольняють всі базові потреби.

4. Найраціональніший вид запуску приладу — електростартер.

5. Рідинне охолодження забезпечує кращу роботу генератора та мінімізує ризики проблем із двигуном.

6. Обов’язково у генераторі має бути функція захисту від перегріву, яка вимикає прилад при досягненні критичної температури.

7. Найбезпечніший альтернатор — синхронний.

8. Серед додаткових функцій можуть бути AVR, підігрів двигуна, захисний кожух тощо.

МІЗРАХ ІГОР, член спілки журналістів України